Джон Гришем - Адвокат негідників

Ми з Напарником в’їжджаємо через центральні ворота «Біґ Вілер», в’язниці з посиленою охороною, в якій штат утримує камери смертників і виконує смертні вироки. Охоронець підходить до пасажирських дверцят і питає:

— Прізвище?

— Руд, Себастьян Руд. Я до Лінка Скенлона.

— Звичайно.

Охоронця звуть Гарвей, раніше ми перекидалися словом-другим, сьогодні — ні. Сьогодні «Біґ Вілер» зачинена, повітря насичене неспокоєм. Виконання вироку! Через дорогу одні протестувальники тримають свічки і співають псалми, інші схвалюють смертну кару. Одні проти, інші за. Уздовж дороги вишикувались фургони телевізійних новин.

Гарвей щось шкрябає в блокноті, кидає «Блок дев’ять», і, коли ми вже маємо рушати далі, нахиляється і шепоче:

— Які у вас шанси?

— Невеликі, — кажу я, ми рушаємо з місця. Їдемо за в’язничною вантажівкою з озброєними охоронцями в кузові, інша така ж машина їде позаду нас. Рухаємось повільно у сліпучому світлі прожекторів, минаємо яскраво освітлені будівлі, в яких три тисячі людей сидять замкнені по своїх камерах і чекають, коли Лінк помре і все знову стане як раніше. В’язниця не має видимих причин несамовитіти від виконання вироку. Немає потреби в додатковій охороні. З камери смертників ще ніхто ніколи не тікав. Засуджені живуть ізольовано, тож не мають ватаги друзів, які могли б вирішити вдатися до штурму Бастилії і всіх звільнити. Однак ритуали важливі для представників адміністрації в’язниці, і ніщо не викликає у них такого викиду адреналіну, як виконання вироку. Їхні примітивні життя безбарвні й монотонні, і лише зрідка в їхньому світі настає пожвавлення — коли настає час убити вбивцю. Для нагнітання драматизму не нехтують нічим.

Блок дев’ять розміщений оддалік від решти блоків, надійна огорожа у вигляді сітчастого паркана з колючим дротом могла б зупинити самого Айка[4] на берегах Нормандії. Ми зрештою дістаємося до воріт, де загін знервованих охоронців нетерпляче обшукує Напарника, мене і наші кейси. Ці хлопці помітно перейнялися подією, призначеною на сьогоднішній вечір. У їхньому супроводі заходимо до будівлі, мене проводять до тимчасового офісу, в якому чекає, гризучи нігті, відчутно стривожений начальник в’язниці МакДаф. Коли в кімнаті без вікон ми залишаємось лише вдвох, він питає:

— Чули?

— Що саме?

— Десять хвилин тому в «Олд Кортхауз», у судовій залі, в якій Лінка визнали винним, стався вибух.

Я бував у тій судовій залі десятки разів, тож звістка про вибух мене по-справжньому шокує. Хоча, з іншого боку, мене анітрохи не дивує, що Лінк Скенлон не збирається піти з цього світу спокійно.

— Хтось постраждав? — цікавлюсь я.

— Не думаю. Будівлю суду саме зачинили.

— Он як.

— Отож. Вам слід поговорити з ним, Руде, і якнайшвидше.

Знизую плечима і кидаю на начальника повний безнадії погляд. Пробувати бесідою отямити гангстера на кшталт Лійка Скенлона — це марнування часу.

— Я ж лише його адвокат, — нагадую.

— Якщо через нього хтось постраждає...

— Припиніть, начальнику. За кілька годин штат його стратить. Що ще із ним можна зробити?

— Знаю я, знаю. Де апеляції? — питає він, не випускаючи із зубів ніготь великого пальця. Здається, він ось-ось вистрибне зі шкіри.

— П’ятнадцятий округ. Гейл Мері. На цій стадії усі потрапляють до Гейл Мері, начальнику. А де Лінк?

— В камері очікування. Я маю повернутися до свого кабінету і переговорити з губернатором.

— Переказуйте йому вітання. Скажіть, що він так і не зреагував на моє останнє клопотання про помилування.

— Неодмінно, — запевняє начальник і виходить із приміщення.

— Дякую.

Небагато людей у цьому штаті люблять страти так само сильно, як наш чудовий губернатор. Зазвичай він вичікує до найостаннішої миті, а тоді виходить, насуплений, до камер і сповіщає світу, що не може, перебуваючи при ясному розумі, надати помилування. Ледь не зі слізьми в голосі він нагадає про жертву і проголосить, що правосуддю належить звершитися.

Ідучи коридором за двома до зубів озброєними охоронцями, дістаюся до «Кімнати гучних вечірок». Це не що інше, як велика камера очікування, в якій засуджений проводить останні п’ять годин до свого призначеного часу. У ній він чекає разом зі своїм адвокатом, духівником, можливо, з кимось із родичів. Дозволяється повний контакт, тож бувають зворушливо-сумні миті — мама приїздить обійняти востаннє. Остання вечеря подається рівно за дві години до останньої прогулянки, а опісля лишатись тут може тільки адвокат.