Хуліо Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

мені дуже боліло, але якось інакше, глибше всередині. А ви, сеньйорито, не посміхайтесь, не робіть таких мін, наче збираєтесь запросити мене в кіно. Йдіть собі з ним і цілуйтеся там, у коридорі, не так міцно я спав того вечора, коли ви образилися на нього, що він допався цілувати вас отут. Йдіть собі обоє, дайте мені заснути, коли сплю, то хоч не так болить…

Так ось, юначе, зараз нам треба покінчити з цією справою раз і назавжди, скільки можна ліжко у нас займати! Рахуй поволі: один, два, три, ще, ще, добре, рахуй далі, через тиждень будеш вдома і їстимеш соковитий біфштекс. Чверть години морочилися, а тоді знову зашили. Глянула б ти на де Луїзі, все ж людина до такого ніколи не звикне. Слухай, я вмовив Суареса, тебе переведуть, я сказав, що ти вже не витримуєш: хворий занадто важкий. Сама ще поговори, тебе переведуть на другий поверх. А втім, твоя справа, роби як знаєш, все скаржилась, плакалась, а зараз — диви, яка милосердна раптом стала. Та не гнівайся, для тебе ж я старався; знаю, але даремно, я з ним сьогодні залишуся і весь час буду з ним. Він опритомнів десь о пів на десяту, батьки одразу ж пішли, не можна було йому бачити їхні обличчя, бідні вони, прийшов Суарес, спитав тихенько, чи підмінити мене, а я лиш заперечливо хитнула головою — лишаюся тут. Трохи Марія Луїза посиділа, ми його тримали, заспокоювали; потім він раптом стих і його майже перестало нудити. Він такий слабенький, заснув, не стогнав навіть, спав до десятої. Знову ці голуби, мамо, вони щоранку так, чому ж їх не проженуть, хай би летіли собі на якесь дерево. Мамо, дай мені руку, морозить мене. А, це я спав, наснилися мені ранок і голуби. Пробачте, будь ласка, я думав, що це мама.

Знову він очі відводив, відвертався від мене, собі лиш на гірше, та все на мене позирав скоса. Я вже як могла доглядала його, ніби й не знала, що він гнівається на мене, змочила йому губи льодом. Витерла одеколоном лоб і руки, і тоді вже він глянув мені просто в очі, а я нахилилась, усміхнулась і кажу йому: «Називай мене просто Корою. То спочатку ми трохи ніби не ладнали, але ж ми з тобою затоваришуємо, я бачу, Пабло…» Він дивився і мовчав. «Ну, скажи мені хоч — добре, Коро». Він усе дивився, а промовив: «Сеньйорита Кора» — і очі заплющив. Я сказала йому: «Ні Пабло, ні — і поцілувала його в щоку біля самих вуст. — Я для тебе — Кора, тільки для тебе». Ледь устигла відсахнутися, але однаково обличчя мені забризкав. Я утерлась, потримала йому голову, він витер губи, а я його знову поцілувала і все примовляла йому на вухо. Він сказав «пробачте» дуже тоненьким голосом. «Не зміг стриматися». Я сказала, щоб він не дурів, я для того тут з ним і сиджу, нехай блюється йому, скільки треба, легше буде. «Я хотів би, щоб мама прийшла», — каже він і дивиться кудись, а очі у нього порожні. Я погладила його по голові, простирадла розправила, все чекала, може, він знову зі мною забалакає, але він був далеко, і я зрозуміла, що йому зі мною ще гірше. У дверях я повернулась, почекала мить. Покликала: «Пабліто, Пабліто. Будь ласка, любий мій. Будь ласка!» Вернулась, нахилилась ще його поцілувати; від нього пахло холодом, одеколоном, блювотиною, анестезією. Ще трохи — і я заплакала б просто отут, перед ним, за ним. Я ще раз його поцілувала і побігла по Марію Луїзу. Я не хотіла заходити туди при матері, і потім, до самого ранку, та й так знала, що нема чого туди йти — Марсіаль та Марія Луїза все зроблять, самі звільнять палату.

Переклад Юрка Покальчука

Острів ополудні

Уперше Маріні побачив острів, коли, чемно схилившись над кріслами праворуч, закріпляв пластиковий столик, перш ніж поставити на нього тацю з обідом. Пасажирка кілька разів зміряла його поглядом, поки він розносив журнали й склянки з віскі; закріплюючи столик, Маріні барився, знуджено запитуючи себе, чи варто відповісти на настирний погляд пасажирки-американки, яких багато, коли раптом у синьому овалі ілюмінатора з’явився берег острова, золота смужка піску й узгір’я, що підносилися вгору, до пустельного плато. Поправивши нахилену склянку з пивом, Маріні посміхнувся пасажирці. «Грецькі острови», — мовив. «Oh, yes, Greece»[31], — озвалася американка з удаваною цікавістю.

Пролунав короткий дзвінок, і стюард випростався, а професійна посмішка не сходила з його тонких губ. Він зайнявся подружжям сирійців, які попросили принести їм томатний сік, але в хвості літака дозволив собі згаяти кілька секунд і ще раз глянув униз; острів був маленький і самотній, Егейське море облямовувало його яскравою синявою, що увиразнювала сліпучо білий і мовби скам’янілий край острова, об який унизу, серед рифів і лагун, билася пінява. Маріні завважив, що пустельні береги тягнуться на північ та захід, решту острова утворювала гора, яка спадала просто в море. Це був скелястий безлюдний острів, хоча сіра пляма неподалік північного берега могла виявитися будиночком або й низкою будиночків. Він почав розкупорювати бляшанку з соком, а коли нахилився, острів у ілюмінаторі зник; залишалося тільки море, нескінченне зелене видноколо. Хтозна чому глянув на годинник; стрілки показували точно дванадцяту — полудень.

Маріні радів, що його призначили на рейс Рим-Тегеран, бо краєвид тут був не такий сумний, як на північних рейсах, і дівчата зазвичай відверто тішилися з можливості полетіти на Схід або побачити Італію. Через чотири дні, допомагаючи хлопчику, який загубив ложку й безпорадно глипав на десерт, Маріні знову узрів краєчок острова. Різниця в часі складала вісім хвилин, та коли він припав до ілюмінатора в хвості літака, сумніви розвіялися; обрис острова, що нагадував виповзаючу з води черепаху, неможливо було ні з чим сплутати. Маріні дивився на острів, поки його не покликали; цього разу він упевнився, що сіра пляма — це низка будиночків; йому вдалося розгледіти оброблені городи, що підступали до берега. Під час стоянки в Бейруті Маріні кинув погляд на атлас й запитав себе, чи цей острів, бува, не Орос. Радиста, байдужого француза, здивував його інтерес. «Усі ці острови схожі одні на одні, я вже два роки працюю на цьому