Хуліо Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

мене погано ставитесь». Я не знала, що відповісти, стояла біля нього, поки розплющив очі і глянув на мене гарячковим, повним смутку поглядом. Підсвідомо простягла руку, щоб погладити його по лобі, але він відхилився, аж скривився від болю. Я і отямитися не встигла, коли він каже мені тихенько: «Ви б не ставились до мене так, якби ми зустрілися за інших обставин». Я ледь не розсміялася йому в обличчя, такий смішний був, коли говорив це, а в самого очі повні сліз, ну, я й не витримала, як завжди, розгнівалась і злякалась водночас, і відчула себе раптом зовсім безпорадною перед цим знахабнілим хлопчиськом. Відмовчалася (спасибі Марсіалеві, це він вчить мене, як триматися в таких випадках, і щоразу легше мені це дається), випросталась, ніби нічого не сталося, почепила рушник на вішалку, закрутила одеколон, — що ж, принаймні зараз ясно, як триматися: як санітарка з хворим. Зрештою, так найліпше. Хай мамуся натирає йому лобика одеколоном, в мене досить іншої роботи — і я робитиму своє, не витрачаючи часу на всілякі дурниці. Затрималася біля нього на хвилинку довше, ніж слід. Коли оповідала про це Марсіалеві, він погодився, що добре зробила, бо повинна була дати йому нагоду вибачитись. Але хтозна, чи й справді було так, може, я лишалася біля нього, щоб він мав можливість наговорити мені ще якихось грубощів, щоб переконатися, як далеко б він зайшов. Але він не розплющив очей, піт стікав йому по лобі й по щоках. Таке відчуття, ніби мене вкинули в окріп, коли заплющував очі, щоб не дивитися на неї, бо напевне знав — вона й досі в палаті, перед очима пливли червоні й бузкові плями, я бозна-що віддав би за те, щоб вона знову нахилилася й витерла мені чоло, так, ніби нічого не сталося, ніби я нічого того не сказав, але все пропало, я знав, що вона піде — й ані пари з вуст, і коли я розплющу очі, то побачу лише ніч, лампу, порожню палату, почую чимдалі слабкіший запах її парфумів і десять, сто разів повторюватиму собі, що добре зробив, сказавши їй це, хай зрозуміє раз і назавжди, щоб не вважала мене дитям, щоб дала мені спокій, щоб не йшла від мене…

Вони починають завжди саме о цій порі, десь поміж шостою і сьомою ранку, мабуть, їх двійко, паруються десь на карнизі вікна, що виходить у двір, голуб вуркоче, голубка відповідає йому, через деякий час вони вгамовуються; розповів про це тій маленькій санітарці, що вмиває мене і приносить сніданок — вона лише повела плечима: багато хворих уже скаржилося на тих голубів, але директор не велить проганяти їх. Навіть не пригадую, відколи їх чую, спочатку я був весь час такий сонний та змучений болем, що ні на що не звертав уваги, але останні три дні вони заважають мені і навіюють смуток, хотів би я вже опинитися врешті вдома і слухати гавкання Мілорда і тітку Естер — коли вона встає о цій порі, готуючись іти до церкви. Клята температура, не хоче спадати, триматимуть тут мене хтозна-скільки, вранці запитаю про це лікаря Суареса, так само я міг би вилежуватись і вдома. Буду відвертим з вами, пане Моран, картина тяжка. Ні, сеньйорито Коро, мені хотілося б, щоб ви до кінця доглядали цього хворого, бо… Ось бачиш, Марсіалю… Ходімо, зроблю тобі міцної кави, ну й зелена ти ще, аж не віриться… Слухай-но: я розмовляв з Суаресом, здається, твій малий таки…

Вгомонилися нарешті, може, вже полетять звідси геть, десь за місто, щасливі ці голуби. Але ж і тягучий цей ранок, я був утішився, коли старі забралися звідси, бо тепер, коли в мене така температура, то вони весь час тут товчуться. Добре вже, як треба, то вилежу тут ще кілька днів, що вдієш. Звичайно, вдома було б набагато краще, але температура ж і там була б, то ж і там почувався б так само погано. Подумати лишень, несила навіть журнал переглянути, якась чортівня усе це, немовби кров з мене уся витекла. А все через цю температуру, так мені увечері казав лікар де Луїзі, і лікар Суарес докладно те саме повторив нині вранці, їм таки видніше. Сплю та сплю, але час якось не спливає, завжди близько третьої, ніби мені не однаково — три години чи п’ять. Навпаки, о третій іде додому та маленька санітарка, а дуже шкода, бо мені з нею краще. Якби потім я одним махом зміг проспати до самої ночі, було б набагато краще. Пабло, то я, сеньйорита Кора. Твоя нічна санітарка, яка мучить тебе уколами. Та я вже знаю, знаю, що тобі не болить, дурнику, це я так, жартую. Спи собі далі, якщо хочеш, уже все. Сказав мені «дякую», не розплющуючи очей, хоч міг би й розплющити, я ж бо знаю, що з тією теревенив о дванадцятій, хоч йому й заборонили багато розмовляти. Я вже виходила, але раптом озирнулась, він дивився на мене, відчула, що весь час дивився на мене, коли я стояла до нього спиною. Я повернулася й присіла коло ліжка, взяла за руку — перевірити пульс, натягла йому простирадла — вони всі зібгані від його гарячкових рухів. Він дивився на моє волосся, потім опускав очі, але уникав мого погляду. Пішла, взяла все необхідне, щоб підготувати його, і він, ані слова не мовивши, дозволив мені все проробити, втупився у вікно, так, ніби мене й не було зовсім. Прийдуть по нього рівно о пів на п’яту, міг би ще трохи подрімати, батьки чекають унизу, бо їхня поява в таку пору могла б погано вплинути на нього. Лікар Суарес прийде трохи раніше, щоб пояснити йому, що треба дещо дооперувати, якось заспокоїть його. Але чомусь прислали Марсіаля, він увійшов несподівано, велів жестом, щоб я не рухалася, а сам став у ногах ліжка, розглядаючи графік температури, чекає, поки Пабло освоїться з його присутністю в палаті. Почав жартувати з ним, повів мову, як він уміє, мовляв, надворі холодно, а в палаті тепло, приємно, а малий дивився на нього, ніби очікуючи, і мені якось не по собі було, краще б Марсіаль вийшов, і я могла б лишитися з ним наодинці, я все це сказала б йому краще за будь-кого, а може, й ні, напевно, що ні. Так, сеньйоре лікарю, я вже знаю, мене оперуватимуть знову, то ви тоді давали мені наркоз, от і добре, це краще, ніж отак усе лежати в ліжку з такою температурою. Я знав: врешті щось зроблять, бо ще від учора знову