Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

серед тротуару. Відкинувши останні сумніви, Юрко рушив далі. Визирнувши з-за рогу будинку на перетині, вгледів Діану — справді сунула в глухий кут, до гаражів. Особливо сховатися тут уже не було де, тож гімназист просто перетнув проїжджу частину й рушив протилежною стороною, тримаючись, наскільки це можливо, ближче до стін.

Чи здалося, чи дівчина таки зупинилася на мить перед черговим поворотом.

Здалося.

Діана лише збавила кроки, впевнено йдучи до гаражного лабіринту. Ще раз давши їй зникнути з очей, Юрко прискорився, побіг підтюпцем. Діставшись наріжної будівлі, знову притиснувся плечем, визирнув обережно.

Дівчина вже наближалася до гаражів.

Ще трохи — і пірнула вбік.

Уже не криючись, гімназист пішов у тому ж напрямку. Порівнявшись із першим, старим, трошки вкритим збоку іржею гаражем, опинився на початку неширокого проходу. Така собі вуличка, по обидва боки якої тягнулися різномасті будиночки для автівок. У цей час тут нікого не було й стояла тиша, ніби далеко за містом.

Ховатися тут не було де. Здоровий глузд вимагав повернутися через високий ризик викриття. Та бажання довести справу до кінця й випередити Шпига, що б він там собі не надумав, підштовхнуло в спину — Юрко пішов уперед. Як побачить його тут хтось, запитає, чого треба, скаже — прохід шукає, трошки переплутав.

Далі від головної «вулиці» гімназист побачив поворот ліворуч. Попереду прохід хоч і впирався у глухий кут, та праворуч теж вела дорога. Куди саме могла піти й сховатися Діана, він уже не міг припустити. Тож вирішив на свій ризик обстежити обережно всі потаємні місця.

Ліворуч — нікого.

Дійшов до кінця. Сторожко зазирнув за ріг крайнього гаража. Так само тихо.

Не знаючи, як діяти далі, ступив праворуч.

Зробив кілька кроків уперед.

Рух позад себе почув саме вчасно. Але відступати й тікати все одно не було куди. Попереду - сітчастий паркан, не видерешся й не перестрибнеш. Позаду шлях войовничо заступив хлопець, широко розставивши ноги.

Антон Линевич з десятого «Б».

Вчора його тихо, аби не привертати уваги й не зашкодити репутації Першої зразкової, виперли з гімназії. Під конвоєм полковника Медвідька. За те, що наркотики якісь учням продавав.

— Ти хто і чого тут лазиш? — питання Линевич виплюнув.

— Це Туряниця, з восьмого класу. Нещерета дружок.

Поруч із Линевичем стала Діана.

Нічого собі!

Але ж... Навіть у такій ситуації не стримався гімназист — ляснув себе по лобі.

- Що таке? — здивувався Линевич, навіть тон став не таким агресивним.

— Нічого. Ви з одного класу.

— Яка різниця! Ти чого другий день за мною ходиш! — відсторонивши колишнього однокласника, Діана посунула на Юрка. — Вчора зі значком причепився. Де загубила, де загубила! Шпигун нещасний! Нещеретів лизоблюд! Що він тобі пообіцяв?

— І а я його знати не знаю! — під Діаниним натиском Юрко позадкував.

— Брешеш! Його вся гімназія знає!

— В обличчя! — вигукнув Юрко. — Не маю я з ним нічого! Він із такими як я, не водиться!

— Та хто б казав! Сьогодні на перерві ти на мене витріщався! А Нещерет до тебе підійшов, ще й по плечу отак дружньо поплескав!

Діана хотіла відтворити рух, але Юрко не дався — відскочив, упершись рюкзаком у сітку.

— Ти не так усе зрозуміла!

— А як тебе розуміти, коли ти від самої гімназії за мною плентаєшся!

Линевич наблизився, став між ними.

— Туряниця, кажеш. Звати як?

— Юрко, — вичавив гімназист.

Давай так, Юра, — той говорив рівно, дивився просто в очі, погляд не лютий, швидше сумний. — Твої справи з Нещеретом — хай, потім про них. Ти забрів сюди аж від гімназії, шукаючи туалет, правильно? Припекло, вирішив у затишку за гаражами поцюняти.

-Ні!

- Значить, заховався сюди покурити.

- Не курю я! Не тягне навіть!

- Що ж ти тоді тут загубив? — Линевич обвів рукою місцевість. — Сюди просто так, для погуляти, не заходять.

— А ви тут що загубили! — Юрко спробував перейти в контратаку. — Наркотики тут ховаєте? Не дивися так, Линевич! Про тебе і твої темні справи відучора всі знають! Хоч не говорить ніхто! І до речі, Діано, може, скажеш-таки, де значок загубила? Бо вчора втекла від розмови!

— Я тебе, нишпорко дрібна, сама задушу! — вигукнула дівчина.

Справді, блиск її очей не давав Юркові підстав сумніватися — зробить, як сказала. Та враз Линевич перехопив за кисті, легенько стиснув, спершу зупинив, потому відштовхнув. А загрозливі нотки зникли остаточно. Тепер у голосі звучав смуток, який відбивав погляд.

— Стоп! Діано, розібратися треба!

— Ясно все, Антоне!

— Нам — так! Цьому пацану — ні! Можу тебе пустити?

Дівчина мовчки кивнула. Линевич розтиснув руки, став так, щоб бачити обох. Вдихнув, видихнув, заговорив:

Нема наркотиків, чуєш, ти? Я не знаю, як ті таблетки опинилися в мене. Директор перед першим уроком учора покликав у кабінет. Там сидів поліцейський офіцер. Сказав, аби я показав сумку. Знайшов ту гидоту в боковій кишеньці. Що було далі, не розумію досі. Хтось комусь дав якусь інформацію саме про мене... Я розгубився. Мене під це діло швиденько вмовили погодитися піти з гімназії, інакше справу заведуть. Уже потім батьків викликали в поліцію. Полковник говорив із ними без мене. Вони в шоці — але теж погодились: краще без шуму й кримінальних справ.

Тепер уже Юрко відмовлявся щось розуміти. А Линевич, обмінявшись поглядами з Діаною, продовжив:

— Про той значок проклятий... Діана, напевно, загубила його десь тут. Не шукали