Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

й шукати не будемо. Бач, не до значків нам. Ти вже дорослий. Сам можеш закохатися. Як ні — напевне чув або навіть читав про любов. Чи кіно дивився...

— Любов?

Ага, Юро. Є таке почуття, — спокійно мовив Антон, взявши при цьому Діану за руку. — Колись ти обов’язково його переживеш. І повір це прекрасно. Як не полюбиш нікого, тобі ж гірше.

- Ми від Нещерета ховаємось, — зізналася Діана. - Раніше - теж. Він Антонові через мене погрожував. У нього ж купа відданих фанатів. Один раз мало не скалічили — такий привіт від Вовн. Ніхто скаржитися не збирається, сам розумієш. А одному проти всіх... Таке тільки в фільмах, американських.

— Коли ти вчора розпитував про значок, Діана вирішила — тебе Нещерет послав, — вставив Линевич.

- А сьогодні він до тебе підходив, - нагадала Діана.

— Не до мене! — вигукнув Юрко. — Чесне слово, Нещерет ваш тут ні до чого! Значок — то інша тема!

— Яка? — поцікавилася дівчина.

Розкрив гімназист рота, аби пояснити. Та враз передумав.

— Уже все в порядку, — сказав натомість. — Я помилився. Не хочете — не вірте, але нікому про вас не розкажу.

Закохані знову перезирнулися.

— Бач, Діанко, в нього якісь свої заморочки, посмішка Линевича теж вийшла сумною, проте все одно була посмішкою. — У кожного свої ігри й свої таємниці. Повіримо, а чого ж. Мені б тепер хто повірив. Удома досі в шоці, тому й гуляю тут.

Діана не сказала нічого. Простягнула гімназистові руку, якою щойно хотіла вчепитися йому в горло.

І Юрко взяв її.

Труснув.

Мир.

Розділ вісімнадцятий
Тут сищик знову хоче, аби гімназист, заліг на дно

— Якого чорта ти поліз! Хіба ми не домовлялися!

Шпиг розгнівався не на жарт, гримнув навіть на Джентльмена, і бульдог уперше за весь час вишкірив на сищика зуби. Той не побачив цього у сутінках, але гарчання почув, пригрозив бульдогові пальцем:

— Ти ще мені погарчи!

— Чого ви на собаку напали, пане Шпиг?

Юрко подзвонив відставному міліціонерові, щойно розпрощався з закоханою парою, перед тим розпитавши дещо. Своїх справжніх намірів не виказав, але й певні деталі прояснив остаточно. Телефоном Шпиг слухати його не захотів, домовився підійти ввечері до Ботанічного саду, коли гімназист гулятиме з собакою. Й відразу, без попередження, заходився вичитувати хлопця.

— Тобі краще взагалі помовчати! — буркнув сищик.

Чому? Ми ж зустрілися для розмови. Чи я маю мовчки слухати ваші нотації, до того ж — зайві.

Нічого собі! Порушує всі угоди, а тепер, бач, ще й дорікає! То сам на згарище пхається, витягуй його звідти! То операцію зриває, підставляється, розкриває себе!

Бульдог знову обурено загарчав. Юрко нахилився, почухав Джентльмена за вухом.

- Тихо, тихо, — сказав йому. - Ми зараз залагодимо.

— Нічого ми не залагодимо! Зв’язався з тобою, чорт мене смикнув!

— А я повторюся, пане Шпиг: аби не моя суботня прогулянка, яку ви мені не дозволили, ми б не знали, хто стоїть за підпалами!

— Стрельцов — сволота й негідник. Тільки нам це нічого конкретного не дає. Павук потрібен. А ти всі нитки обірвав.

То вже інша розмова. Шептало виявився таким собі маленьким, я б сказав — дрібненьким бізнесменом. Значка не губив, а продав. Діана Загорій закохана в однокласника й ховається від ревнивого та сильного конкурента. Тому й озиралася на всіх і все. Значок вона загубила десь за гаражами, і я їй вірю. Едик Баранов, якому я значок віддав, виглядає затюканим.

І, ЯК Я обережно довідався, З ХІМІЄЮ не дуже дружить. На той хімічний гурток, що й Діана, не ходить, хоч це тепер не показник. Тому значок міг загубити, де завгодно.

— До чого ти зараз це кажеш?

— До того, пане Шпиг, що я помилився щонайменше двічі. Але й вам не дав витрачати час на дурню.

— Тобто?

Юрко відчепив ретязь від нашийника, пустив бульдога побігати. Той зник за деревами, під одним примостився, піднявши лапу. Посміхнувшись, гімназист знову повернувся до сищика.

— Навіть якби всі родичі Діани були знаменитими хіміками, вона не Змій, тобто — не Змія. Вчасно зрозуміти це нам обом корисно. З нею — одна помилка. Друга — віддав кучерявому Баранову чужий значок. Тепер нема наживки, на яку наш Вогняний Змій клюне.

Говорячи так, Юрко лукавив. Бо насправді мав і приманку, і готовий план. Лиш тепер не збирався дочасно ділитися задумами з Назаром Шпигом.

— Думаєш, справжній спільник Пожежі побачив твоє оголошення, але відчув нутром небезпеку й зачаївся?

— Саме так, — кивнув Юрко. — Раніше такого не припускав. Зараз — цілком може бути.

— Тобто, знову все спочатку?

— Отож, — погодився гімназист. - Ви порадьте краще, як з Антоном Линевичем бути?

— Хіба нашої з тобою справи це якось стосується?

Навряд. Але хіба не треба нічого робити, коли людину неправдиво звинувачують?

- Треба, - легко погодився Шпиг. - 3 того, що ти мені зараз розповів, роблю висновок: Медвідько в своєму репертуарі. Легко й швидко умовив батьків хлопця все проковтнути в обмін на те, що криміналу нікому не треба. Як кажуть, фірмовий стиль. Тільки...

- Що?

Шпиг за звичкою смикнув себе за вус.

— Ти Линевичу отак просто повірив?

Пане Шпиг, я ніколи нічим незаконним не займався. Проте коли треба щось заховати — я ховаю.