Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

class="book">— Нічого так... Вийде щось у нас?

Поки не вийде в тебе, в нас теж нічого не буде, — сказав Нещерет. — Я тобі вже сто разів казав: не треба тобі футбол. Баскетбол — ото воно, для тебе.

— Команди нема, — буркнув Шпала.

Ха! Футбольної теж не було, поки не прийшов капітан. Давай, чуваче, дерзай. Збирай пацанів, стукайте м’ячем. Поговорю з фізруком, він давно хоче. А то навіть ці нещасні шахи є, а баскетболу — фіг.

— Чому цс шахи нещасні! — образився Юрко, хоч розмова його взагалі не стосувалася.

Змірявши його поглядом, Нещерет вирішив промовчати. Гмикнув, по-панібратськи похляпав по плечу й розвернувся, враз забувши про існування восьмикласників.

Діани поруч із подругами вже не було — вона швидко йшла коридором назад, у бік свого класу.

Пролунав дзвінок — ожив телефон у Юрковій кишені. Як заведено, гімназисти не вимикали мобільники, але ставили їх на беззвучний режим. Шпала понуро посунув геть, а Юрко витяг слухавку, глянув, хто дзвонить.

Відповів.

— Так, пане Шпиг. Я вже на урок.

— Бач, як вгадав, — почувся у слухавці голос сищика. — Я швидко. Не говори, слухай. Просто щоб на увазі мав, не роби нічого.

— Кажіть, — Юрко повертався в клас, слухаючи на ходу.

— Мудрі ми з тобою люди, Івановичу. От що значить колективний розум. Усе простіше навіть, ніж я вважав.

— Про що ви?

— Про ту дівчину, Діану. Як обіцяв, перевірив, пробив, прокачав. Вона ж Загорій?

— Так.

- Її дід — Павло Павлович Загорій, доктор наук, професор. Про таких кажуть, широко відомий у вузьких наукових колах. Чув про нього?

-Ні.

— І я не чув. Хімія, Івановичу, наука специфічна. Не всім по зубах, не всім цікава.

Юрко зупинився, завмер, не дійшовши до дверей свого класу кількох кроків.

— Хімія?

— І я про це! Онучка відомого хіміка! — голос Шпига в слухавці звучав переможно. — А шукаємо ми не просто того, хто загубив значок. Найперше — того, хто дасть раду хімії. Щось таке здатен нахімічити — аж загориться. У Діани твоєї хімія в генах! Від народження, січеш?

— Не моя вона зовсім, — пробелькотів Юрко.

— І чорт із нею! — реготнув Шпиг. — Головне тепер — слід узяли. Не висовуйся. Далі вже я сам. Тобі, знаєш, ще треба на дні лежати, поки Пожежу не зловимо. А Діана твоя... Тьфу, пардон, не твоя, до нього скоро приведе, вус на відріз даю!

Хотів гімназист ще щось сказати, та сищик уже вимкнувся.

А ззаду вже штовхав Коля Моховий:

- Слухай, щось ти вже другий день гальмуєш! Стоїш, мов мішком прибитий!

Нічого не відповів Юрко.

Заховав телефон назад у кишеню.

Пішов на урок.

Розділ сімнадцятий
Тут поведінка Діани має пояснення, але нашим героям від того не легше

Не порадь йому так наполегливо Назар Шпиг залягти на дно й вкритися мулом — пішов би Юрко після уроків додому.

Та ним після розмови рухав протест. Це ж він, Юрій Туряниця, доклав зусиль, аби спершу зібрати розрізнені клапті, а потім — скласти з них цілісну картину. До кінця занять обережно й ненав’язливо дізнався: Діана Загорій одна з улюблениць пані Блоховської. Регулярно навідує створений нею хімічний гурток та навіть бере участь у недоступних Юрковому розумінню хімічних олімпіадах. Гнівався на себе гімназист, бо мусив одразу подумати про такі очевидні речі. Якщо той, кого він охрестив Змієм, знається на хімії — то й шукати такого знавця треба. Особлива прикмета, не всякому дана.

Не Змій, виходить, — Змія.

Вогняна.

З цією думкою Юрко зібрався й вибіг з гімназії чи не одним із перших. Не пішов далеко.

Зайняв позицію в скверику неподалік. Влаштувався, аби його не помітили, зате він зі свого місця чудово все і всіх бачив. Міцніше закріпив рюкзак на спині. Аби не нудитися, купив морозива в кіоску неподалік. Жовтень - але нічого, ескімо й зимою їдять.

Діана вийшла десь за півгодини.

Була з тією ж компанією подружок, що і на перерві. Та щойно брама лишилася позаду махнула дівчатам рукою, навіть розцілувалася з кожною на прощання. Рушила в протилежний від них бік, з кожним кроком пришвидшуючи ходу. Навіть озиратися сторожко почала, тож Юрко змушений був притулитися плечем до найширшого в сквері стовбура.

Поспішала вона не до метро.

Хай би, не всім на метро треба. Є такі, за ким мами-домогосподарки на машинах заїжджають. Дехто наземним транспортом їздить. Хтось узагалі поруч мешкає. Але Діана прямувала в той бік, де жоден транспорт не ходить — віддалялася не лише від метро, а й від виходу на центральні вулиці.

Знав Юрко: там, куди вона квапилася, є поворот на невеличку тиху вулицю, забудовану після Другої світової, що в кінці завертала й впиралася у ряди гаражів. Колись забрідали вони туди, просто так, заради цікавості. Невеличкі лабіринти на пагорбі, під ними внизу — хащі. Спустившись там, можна кудись та й вийти. Але для чого лазити, коли є простіші шляхи.

За Юрковими розрахунками, Діана поспішала саме туди, до гаражів.

Ще й сторожко озиралася, чи не стежать за нею. Боїться «хвоста».

Ну-ну. Що й слід було довести.

Давши дівчині зайти за ріг і зникнути з очей, гімназист короткими перебіжками рушив навздогін. Перетнувши дорогу, схаменувся — ну, як раптом перехожі звернуть увагу на його дивну поведінку. Як заведено, на вулицях нікому ні до кого діла не було, навіть якби хтось упав