О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки за тією системою, що виробилась у золотошукачів. Ніхто не вимагав свідоцтва про охрещення – кожен діставав своє прізвисько й без нього. Законне ім'я й прізвище вважалося особистою власністю людини, а щоб її легше було гукнути до шинку та якось відрізнити серед інших двоногих у синіх сорочках, громада надавала їй тимчасове звання, титул або прізвисько. Приводом для цих нспередбачених законом хрестин найчастіше були притаманні кожній людині особливості. До більшості легко прилипала назва тієї місцевості, звідки вони, за їхніми словами, прибули. Дехто голосно й зухвало називав себе Адамс, або Томпсон, чи ще якось, напускаючи туману на самих себе. Дехто хвалькувато й безсоромно розкривав своє справжнє ім'я, але це сприймалося як чванькуватість і не мало успіху серед золотошукачів. Один такий сказав, ніби він Честертон Л. К. Белмонт, і посвідчив це паперами, але йому рішуче запропонували ще до заходу сонця залишити поселення. Особливо розповсюджені були прізвиська Коротун, Криволапий, Техасець, Лежінь Білл, Рорджер-Непохмільний, Кривий Райлі, Суддя і Каліфорнія Ед. Черокі дали таке прізвисько тому, що він нібито прожив деякий час серед індіанського племені.

Двадцятого грудня поштар Болді прикотив у Жовту Кирку з приголомшливою новиною.

— Кого, ви думаєте, я бачив в Альбукерку? – спитав Болді, вмостившись на своє місце в барі. – Черокі. Одягнений, як той султан турецький, і смітить грішми наліво й направо. Ми з ним славненько погуляли й добряче набралися шипучки, хай їй грець, і Черокі за все платив готівкою. У нього кишені тріщать од грошей, бо напхані ними, як більярдні лузи кулями.

— Черокі, мабуть, знайшов багату жилу, – сказав Каліфорнія Ед. – От славний хлопець! Я радий за нього.

— Не завадило б тепер Черокі навідатись у Жовту Кирку й побачитися з давніми друзями, – докинув хтось сумним голосом. – Воно завжди так. Гроші – найкращий засіб відбити людині пам'ять.

— Стривайте, – знов озвався Болді, – я ще не все сказав. Черокі там, у Марипозі, натрапив на трифутову жилу і з кожної тонни руди намивав стільки золота, що можна їхати в Європу. Потім він цю жилу продав якомусь синдикатові за сто тисяч доларів готівкою, купив собі шубу з молоденьких котиків, червоні сани і… ану, вгадайте, що він збирається втнути?

— Різатися в карти, – виклав свій здогад Техасець, що не уявляв собі інших розваг.

— Ах, поцілуй скоріш мене, красуне! – проспівав Коротун, що носив у кишені чиєсь фото й не знімав яскраво-рожевої краватки навіть тоді, коли працював на ділянці.

— Купить салун, – вирішив Роджер-Непохмільний.

— Черокі повів мене до себе в кімнату, – вів далі Болді. – А там – гора дитячих барабанів, ляльок, ковзанів, мішечків з цукерками, стрибунців, заводних баранчиків, свкстульок і всякої всячини. І як ви думаєте, що він збирається робити з тим непотребом? Нізащо не вгадаєте. Так от Черокі мені сказав. Він надумав повантажити все те багатство на свої червоні сани і… – заждіть, заждіть, не кваптеся замовляти віскі! – і приїхати сюди, в Жовту Кирку, влаштувати тутешнім дітлахам – так-так, саме тутешнім дітлахам – різдвяну ялинку, роздати їм балакаючих ляльок, а розумним хлопчикам – великі набори столярних інструментів, словом, влаштувати таку ялинку і таке гуляння, які навіть не снилися жодній дитині на захід од мису Гаттераса!

По цих словах на кілька хвилин запала мертва тиша, її порушив бармен. Він вирішив, що настала слушна мить показати свою гостинність, і штовхнув по шинквасу батарею склянок, слідом за якими, хоч і не так стрімко, поповзла пляшка віскі.

— А ти йому сказав? – спитав золотошукач на прізвисько Трінідад.

— Та ні, – затинаючись, відповів Болді, – не сказав. Якось не наважився. Адже Черокі вже купив увесь той мотлох, заплатив за нього готівкою й дуже тішиться собою та своєю вигадкою… Ще й шипучки тої ми добряче хильнули. Ні, я нічого йому не сказав.

— Признатися, мене дивує, – озвався Суддя, чіпляючи ціпок з ручкою із слонової кістки на шинквас, – як наш друг Черокі міг так кепсько подумати про своє, сказати б, рідне місто!

— Пхе, всякі дива бувають на світі, – заперечив Болді. – Черокі виїхав звідси сім. місяців тому. Все могло статися за цей час. Та й звідки йому знати, що тут нема жодної дитини і, видно, не буде?

— Справді, дивно, – зауважив Каліфорнія Ед, – що їх досі не занесло сюди. Певно, це тому, що наше поселення недостатньо підготовлене для малечі.

— А щоб ця різдвяна витівка була химернішою, – вів далі Болді, – Черокі збирається сам стати Санта Клаусом. Він добув собі білу перуку, бороду, червоний, вишитий хутром балахон, величезні рукавиці і червоний ковпак. В цьому одязі він геть схожий на того хлопця – Вільяма Каллена Лонгфелло, якого малюють у книжках. І треба ж такому бути, нічого цього не побачать різні Енн та Віллі. А вони так про це мріють!

— Коли Черокі збирається в Жовту Кирку? – спитав Трінідад.

— Вранці перед різдвом, – відповів Болді. – Хоче, щоб ви, шановні, підготували приміщення, поставили ялинку й попросили жінок прикрасити її. Але тільки тих жінок, які вміють мовчати, бо ялинка повинна бути справжньою несподіванкою для дітей.

Усе сказане про Жовту Кирку відповідало сумній дійсності. Ніколи тут не дзвенів дитячий голос, не тупотіли невтомні дитячі ніжки по єдиній немощеній вулиці. Все прийшло згодом. А в ті часи Жовта Кирка була звичайним, загубленим у горах табором золотошукачів, і ніхто ще не бачив там широко розплющених дитячих очей, які іскрилися, чекаючи, що на свято буде якесь казкове диво; ніхто не бачив рук, що жадібно тягнуться до таємничих подарунків Санта Клауса, не чув радісного галасу на великому зимовому святі ялинки. Словом, не було кому в Жовтій Кирці гідно оцінити щиросердий вчинок Черокї.

Жінок у Жовтій Кирці було тільки п'ять – дружина пробірника, власниця готелю «Щаслива знахідка» і праля, що за день намивала у своїх ночвах унцію золотого піску, жили тут постійно. Сестри Спенглер – міс Фаншон і міс Ірма – були з «Трансконтинентального комедійного театру», що виступав саме в імпровізованому театрі «Ампір». Але дітей не було. Інколи міс Фаншон захоплено грала роль якого-небудь шибеника-підлітка, але створюваний нею образ був жалюгідно далекий від справжньої дитини, яку уявляв Черокі, готуючись