Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

яка навчає його їсти свій шматок крадькома. Нещадно правдиво було передано у віршах зневагу Каражан до дітей бідняків, її злобне сичання на них:

Ждуть подаяння діти бідняків,

Та негостинно байський дім їх стрів,

Юрмляться біля юрти недалечко,

Де теплий вітер землю вже нагрів.

А мати все любується синком.

Хай жадібним, як ти, він буде псом.

Ласкай його — погано ж їсть при дітях,

Які кришки вишукують кругом.

Вірші били Каражан наче канчуком. У них говорилося також про непримиренну боротьбу між багатим і бідним — навіть діти поділені на два табори…

Абай скінчив читати, і тільки тоді до Такежана і його дружини повернувся дар слова.

— Ти що ж, приїхав сюди, щоб ганьбити нас? — почав Такежан.

— Ганьбити? Знеславити, осоромити нас — ось яка в нього мета! — скипіла Каражан.— Старшого брата й невістку собаками обізвав!

Абай, сміючись, передав вірш Дарменові. Той склав аркушика і сховав у кишеню. Такежан, наче прийшовши до пам’яті, раптом накинувся на юнака:

— Навіщо ховаєш вірш? Бач, який спритний! Хто навчив вас їсти в моєму домі частування і перекидати ногою полумиски? Дай-но сюди, порву і кину у вогонь! — Він простяг руку до Дармена.

Абай і Єрбол заходились сміхом. Дармен зовсім не збирався віддавати вірш, навпаки, він ще глибше ховав папірця в кишеню. Такежан почервонів і обернувся до Абая:

— Знищ вірша! Знищиш чи ні? Тоді забирайся геть звідси! — кричав він, люто дивлячись на Абая.

— Дорогий мій, я ж не про тебе писав! — відповів той, весело сміючись.— Хіба ти заборониш мені пожартувати з Каражан, моєї невістки? Чи не хочеш ти бути для моїх віршів суддею грізнішим, ніж сам ангел смерті Азраїл? А може, твоя дружина, як той ходжа, перетвориться на невірного гяура, коли її вилають?

Абай відмагався жартома, але Каражан заплакала від обурення:

— Слова, які не насмілився б сказати найлютіший ворог, ти називаєш жартом? «Вся ваша сім’я — ворог мій!» — ось що говориш ти цим віршем! Порви папір! Зараз же!

Такежан теж вимагав цього.

Під час цієї суперечки Єрбол взяв у Дармена вірш і перечитував його, весело посміхаючись. Побачивши, що брати можуть серйозно посваритися, він швидко завчив напам’ять ті дві строфи про дітей, які довели до люті Каражан, і, взявши з рук Абая олівець, обернувся до Такежана:

— Такежан-ага! Знищити вірші було б і насильством, і несправедливістю. Але то правда, що інколи слова віршів, навіть жартівливих, лягають на серце важким каменем. Тут є рядки, які допікають Каражан,— давайте знищимо їх. Ось я закреслюю! — І він ретельно замалював олівцем дві строфи.

3

Такежан, намагаючись якомога довше не займати зимових кормів, все ще тримав свій аул на осінніх пасовиськах, повільно кочуючи до зимовища на Мусакулі. Суперечка про сіно, скошене в урочищі Азберген і Шуйгінсу, перейшла в справжні чвари.

Не домігшись нічого від Такежана, Абай передав потерпілим аулам жигитеків: «Те, що робить Такежан,— насильство. Я переконував його, але умовити не зумів. Будь-яка ваша відповідь на його сваволю буде справедливою. Зумійте постояти за себе, земляки!» І жигитеки, наважившись, розвезли по зимовищах своє сіно, скошене Такежаном.

Той довідався про це, коли його аулу залишався один перехід до зимовища на Мусакулі. Він одразу ж розіслав гінців, викликав до себе меншого брата Ісхака і старших своїх родичів Ізгутти і Майбасара і, порадившись з ними, вирішив виконати погрозу, яку в розпалі гніву висловив Абаю. Хоч усі аули вже розташувалися на своїх зимовищах, аул Такежана, незважаючи на заморозки, до Мусакулу не пішов: він повернув до зимовищ тих семи жигитеківських аулів, які вивезли до себе сіно в Шуйгінсу й Азбергену.

Попереду каравана їхали Такежан, Азимбай і Майбасар, з ними близько дюжини зухвалих, готових на все жигітів. Вершники спинилися на невеликому пагорбі, схилом якого тяглися низькі, складені з дерну загородки загонів для худоби. Тут-таки стояли і скирти сіна, яке спричинило розбрат.

За караваном на пагорб піднялися тисячні череди Такежана. Невблаганною лавиною вони навалились на жалюгідні зарості чию, на заповідні пасовища небагатих аулів, що зберігалися на зиму. Вівці й корови розбрелися по них, винищуючи траву, верблюди і великі корови, витягти шиї через низькі загородки, жадібно пожирали сіно з скирт.

Біля ветхих жигитеківських будівель з’явилися люди. Приголомшені цією несподівадкою і зухвалою сваволею, вони збиралися до гурту, радились, сідали на своїх шкап і скакали в різні боки, намагаючись відігнати худобу. На той час, коли караван Такежана почав ставити юрти, близько десяти вершників-жигитеків піднялися на пагорб до Такежана. Серед них були Базарали, Абди, Сержан і Аскар.

Такежан і його почет, очікуючи, доки поставлять юрти, об’їжджаючи череди. Базарали, наздогнавши Такежана, заговорив спокійно, з гідністю, без крику і лайки. В його скупих, але переконливих словах відчувалась впевненість у своїй правоті:

— Мірза Такежан, ти, певно, вирішив придушити коліном заляканих жигитеків? Хочеш показати свою силу, дійти до краю? Потравити всі їхні корми, знищити все сіно, може, й халупи попалити?

Такежан, поклавши перед собою на сідло канчук і впираючись в його кінці широко розчепіреними руками, відкинувся у сідлі, дивлячись на Базарали з нищівним глузуванням. На запитання його він відповів запитанням:

— Хіба це твоє зимовище, син Каумена? Адже твій аул на Чингісі? Який збиток ти маєш тут?

— Це мої родичі. Моя рідня по крові. У них нема сміливих заступників, хто б міг відстояти їхні права. Я ваш спільний родич. Невже ти не приймеш мене за посередника між вами?

— Тебе ж я не чіпаю! Навіщо тобі сунути носа в чужі справи? Займайся своїм ділом, родичу!

— Виходить, ти кажеш: «Не заступайся за. них, навіть якщо я розтерзаю і спалю їх»? Так, чи що?

— Мені нема про що з тобою говорити! Я не збираюся змагатися з Базарали ні в красномовстві, ні в мерзотах. Я ж сказав: тримайся подалі від мене, родичок!

— Це все, що ти можеш сказати, мірза Такежан? Не хочеш відповідати за насильство і самоуправство?

— І не хочу, і не буду!

— Так і не відповіси?

— Якщо й відповім,— не тобі!

— Справді не відповіси, Такежан-мірза?

— Не відповім, не буду відповідати!

— Ну, годі! І я спитав тричі, і ти сказав тричі. Видно, ми не домовимось. Але тепер не ми вже будемо винні в усьому подальшому. Пошкодуєш! Я добре скаламучу твою каламутну воду, Такежан, інакше не буду сином свого батька!.. Двічі не народжуються, але двічі й не вмирають! Я давно вже прозрів, терплячи від тебе таке, чого й на каторзі не бачив… Ну що ж, якщо ти не тюхтій,