Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

й революційно, і навіть подібно до закону розширення простору або взявши за модель аваланш.[60]

І після цих слів трамвайчик дуже логічно виїхав назовні з білого позавимірного антипростору.

Артем і ВПП автоматично схопилися за поручні, неначе боячись вивалитися з трамвайчика. Насправді ж трамвайчик і не думав хитатися. Він плавно їхав, а точніше, плив у повітрі.

Однак те, що зненацька відкрилося перед їхніми очима — а це був якийсь новий, кількавимірний простір, — ударило по їхніх загальмованих у білому гелевому антипросторі відчуттях. Те, що вони побачили, ніяк не вкладалося в їхні уявлення про реальність. Знову хотілося відкрити очі широко-широко, але тепер не для того, щоб прозріти, а щоб увібрати нові зорові образи.

Простір був кількавимірний, це факт. А якщо бути точнішим, то це з їхніх очей було знято обмеження бачити світ лише в одній проекції, але очі ще не справлялися зі сприйняттям і обробкою багатовимірної зорової інформації. Тому спершу перед ними постав ніби калейдоскоп візуальних образів. Від цього крутилася голова і нудило.

Артем і ВПП в муках адаптувалися до нових відчуттів: морщилися, терли очі, примружувалися, кліпали, щоб дати очам перепочити.

— Боляче! Грець би його побрав! — вигукнув ВПП нетерпляче.

І зненацька Артема осяяло: вони можуть відчувати біль! Дивовижно! Адже на попередніх рівнях цього не було!

— Ми б’ємося оком… Скоро прозріємо! — повторив Артем слова Пролетарського Письменника.

Різкий, подібний до світла блискавки біль востаннє протнув Артемові очі і зненацька стих. Відбулась адаптація.

Він обережно, боячись повторення недавніх неприємних відчуттів, став роззиратися навкруги.

Трамвайчик повільно плив у повітрі, і все можна було добре роздивитися. Око набуло здатності бачити об’єкти здаля і зблизька водночас. Простір, охоплюваний оком, став набагато ширшим. З’явилася безмежна перспектива. Все відбувалося супроти законів оптики: не світлові хвилі від предметів потрапляли на сітківку ока, а неначе око посилало потік хвиль, які, виходячи з двох точок спершу двома тонкими струменями, розширювалися, подібно до того, як розширюється Всесвіт, і обплітали простір, брали його в кулак і затягували інформацію назад в око, як у чорну діру.

У ВПП адаптація до нових відчуттів відбувалася повільніше. Він крутив очима, тряс головою, натягував капелюха на очі, піднімав його і час від часу кидав безпорадні погляди то на Артема, то на Архангела.

Архангел, стоячи проти руху трамвайчика, уважно, як лікар, спостерігала за своїми пацієнтами, неначе готова в будь-який кризовий момент стати на допомогу.

Коли Артем звернув погляд на ВПП, мовляв: «З ним усе о’кей?», Архангел лише заплющила очі і тричі кивнула головою, ніби кажучи: «Зараз усе стабілізується».

І справді, Пролетарський Письменник заспокоївся і також почав роздивлятися навкруги, втягнувши голову в плечі.

Артем і собі зацікавлено роззирнувся.

Це була горбиста місцевість, невисокі гори і неглибокі яри. Все було зроблено (чи створено?) не з каменю, а з дивної речовини, яка нагадувала закам’янілий розтоплений білий віск. Пагорби були порізані печерами так, ніби в горах застиглого білого воску хтось вогнем протопив діри. Віск топився, стікав по стінках, аж поки не охолоджувався, видно було геть і краплі, які застигли, не встигнувши відірватися від основи. І навіть береги річечки, що прорізувала собі дорогу в каньйоні із закам’янілого воску, теж були витворені з такої самої речовини явно неземного походження.

Небо було майже білим, однак воно не зливалося з восковим ландшафтом, який дуже чітко проглядався з висоти.

Тут не було ні дерев, ні трави. Лише складчаста субстанція.

А у її складках снували люди. Артемові було видно, що вони роблять в улоговинах і впадинах.

Часом краєвид мав неприродний, декоративний вигляд. Ось на одному березі річечки, а точніше струмка, стоїть кінь, прикрашений, як на українське весілля: з лєнтами, дзвіночками. А з іншого боку потічка стоїть дівчина в українському народному костюмі, вбрана так само врочисто — у вінку зі стрічками, вишиванці, керсетці… Це було б схоже на ілюстрацію з книжки, якби дівчина не заглядала в сталактитову білу печеру, де на престолі стоїть іконка і блимає лампадка.

В іншій зморшці ландшафту на невеличкому плацу черниці, схожі на сестер-служебниць, грають у хокей. Щось подібне Артем бачив колись на фотографії в Північній Америці. Черниці весело сміються, вони динамічні, енергійні й життєрадісні.

А ось і дервіші. Можливо, ті самі, до яких поспішав Серафим. Вони танцюють свій магічний танок, безперестанку кружляючи на одному місці. Їхні «спідниці» то піднімаються, то опускаються шарами. Згори вони схожі на дзиги. Голови з високими ковпаками закинуті назад, очі заплющені, а на обличчях — блаженство.

А он чоловік в одязі із звірячих шкур. Сидить навпочіпки, обличчя не видно з-під капюшона, а навколо нього стрибають і лащаться північні пси з однієї упряжки. Здається, він струже їм заморожене м’ясо.

Артем дивувався. Все було нелогічним. Штучним. Ясно, що рай повинен бути якимось інакшим, аніж його малюють на землі. Тому білу речовину, подібну до закам’янілого розтопленого воску, з якої створено цю реальність, можна було б прийняти. Однак усі ці кітчеві картинки… Артем поглянув на ВПП, неначе питаючи його думки з цього приводу.

Той так само збентежено роззирався навкруги.

Артем звернув погляд в інший бік: в улоговині із закам’янілого розтопленого воску сиділи кримськотатарські вишивальниці. Вони гаптували золотими і срібними нитками.

Ось гвинтовий літак 20-30-х років. Біля нього стоїть льотчик у чорній шкіряній шапці «з навушниками» і в круглих, оправлених у чорну гумову оправу, окулярах, що присмокталися до обличчя.

А ось… Ні, не може бути. Першотравнева демонстрація з червоними прапорами і гаслами: «Мир — труд — май».

Вдалині сяють бані київських церков, так, неначе він їх спостерігає з лівого берега в XIX столітті. Вони скидаються на іграшкові.

Артем і ВПП перезирнулися.

Разом набрали в груди повітря і разом випалили:

— Це що — пропаганда?

— Це що — реклама?

Архангел розсміялася. Строга і неприступна досі, вона сміялася, як дівчинка, до сліз.

— Бінґо![61] — вигукнула вона і глянула на годинник. — Ви чемпіони з розгадки цієї фішки! Я програла вашому Серафимові цей кулончик з ангелочком, на який він давно вже зариться.

І вона показала рукою на дивовижну висюльку на шиї: амурчика з натягнутою тятивою.

«Цікаво, а чи є тут любов?» — запитав себе Артем.

— То ви заклалися? — перебив його думки своїм запитанням ВПП.

— Саме так, — несерйозно процвірінькала Архангел.

— «Человек — это мыслящий орган природи, другого значения он не имеет. Посредством человека материя стремится познать саму себя. В зтом — все», — знову почули вони знайомий голос. Це був Серафим. І він