Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

— Я їй казав, а вона не вірила, що ви — клієнти з супервисоким IQ.

— То цитата з мого роману, — шепнув Пролетарський Письменник Артемові. — На цей раз я впізнав.

Артем кивнув. Та він і сам знав. Адже Серафим більше нікого іншого й не цитував. Логіка.

— А як ви так швидко здогадалися, що це не рай? — спитав у них Серафим. — Інші новачки легко «купуються» на цю принаду.

— Просто я собі уявив, — сказав Пролетарський Письменник, — що коли мене посадять десь в одну з цих цукрово-рафінадних долин, аби я писав свої романи, то я не відчуватиму особливого блаженства. Отже, це не рай. А щось інше, імітація раю.

— Ага, типове твердження практика. А ти? — звернувся Серафим до Артема.

— Мені це видалося подібним до величезної різдвяної шопки або вертепу: відкриваєш магічну скриньку, або книгу, або завісу сцени, а там — різні кітчеві дійства.

Серафима це потішило.

— Дуже влучно! Коли мій товариш — Серафим 2344506 — робив цей проект, він, власне, використав вінтажну ідею «божественного вертограду», трішки модернізувавши її.

— То ці всі люди насправді не пройшли на третій рівень?

— Пройшли.

— Тоді що вони тут роблять?

Серафим зробив паузу, немовби вагаючись: казати їм чи ще рано?

— Вони стають членами нашої спільноти. Мусить же хтось допомагати Богові в його креативній праці…

«Логічно», — подумав Артем. Це пояснювало багато чого: найкращі проходять на третій (невідомо, чи найвищий) рівень не для того, щоб байдикувати, прогулюючись едемським садом. Навпаки, їхній досвід і духовна витривалість мають продовжувати працювати, а не деградувати.

Значить, і вони… Значить, і Артем прийшов сюди, щоб… для… здійснення нових девелоперських проектів. Грандіозних, світового значення проектів! Які потім запускатимуться на землю! Нічого собі перспективка!

Артема ця думка трохи налякала.

Трамвайчик повільно плив повітрям. Артем знову був поруч із ВПП, Архангел із Серафимом сиділи перед ними, тепер уже за рухом трамвайчика.

Несподівано Артем відчув іще чиюсь присутність за їхніми з Пролетарським Письменником спинами. Точніше, не відчув, а побачив, бо його очі зараз мали надприродну здатність охоплювати світ великими сферичними сегментами. Той, іззаду, якраз потрапляв у поле Артемового погляду.

Артем не знав, хто то був, однак не смів обернутися.

Аби краще «роздивитися», він повернув голову до Пролетарського Письменника, який сидів ближче до «вікна», у такий спосіб рухаючи сферу свого зору далі назад, щоб охопити обриси Того-Хто-Був-Позаду.

Це не був чіткий образ у візуальному сенсі.

Однак енергетично цей образ екстремально чітко окреслювався.

Натомість ВПП, здавалося, навіть не помічав чужої присутності. Справді не помічав? Чи робив вигляд?

Артемова спина напружилася від присутності Того-Хто-Був-Позаду. Він відчував його. І це відчуття обгортало, зігрівало, п’янило, оберігало…

ВПП роззирався навкруги, як дитина, дивуючись цьому ні на що не схожому світові чи, радше, антисвітові.

Нарешті трамвайчик зупинився.

Аргангел і Серафим зійшли з нього і стали біля сходів, що вели вниз. Артем із Пролетарським Письменником теж вийшли, не обертаючись на Того-Хто-Був-Позаду. Вони неначе стояли на великій скелі або на схилі каньйону, але східці були вирізані в камені.

Артем і ВПП почали спускатися тими сходами донизу. Сходинки були нерівними, неохайно витесаними, проте можна було вчепитися за дерев’яні поручні збоку.

Великий Пролетарський Письменник обігнав Артема, до нього приєднався Той-Хто-Був-Позаду. Тепер він став Тим-Хто-Попереду. Артем не бачив його обличчя, лише спину.

ВПП і Той-Хто-Попереду спускалися сходами перед ним. Здавалося, Пролетарський Письменник і не підозрює, хто йде поруч. Він просто балакав із ним, як колись з Артемом.

Артемові було прикро, що Той-Хто-Попереду приєднався не до нього, а до Пролетарського Письменника, хоча насправді ВПП був ніяким не пролетарським письменником. З погляду вічності він був просто письменником.

Зазирнувши вниз, Артем не побачив кінця сходів. «Здається, це триватиме довго. Дивно, що всі наші уявлення про третій рівень, або, як його називають за архаїчною термінологією, „рай“, асоціюється з Верхом. А тут — безкінечна дорога Вниз».

— …«Путь к истинной вере лежит через пустыню неверия. Вера, как удобная привычка, несравнимо вреднее сомнения…» — почув він уривок з розмови ВПП і Того-Хто-Попереду. Пролетарський Письменник ніби виправдовувався.

Артем подумав, що право йти поруч з Тим-Хто-Попереду треба заслужити. А хто він такий — Артем? Пацан, та й усе. Нахабний хлопчисько, якому чи не випадково вдалося потрапити на третій рівень. Чого він їх може навчити? Натомість Пролетарському Письменникові є про що розповісти. Він знає про природу людської віри значно більше, ніж Артем. Природно, що Тому-Хто-Попереду набагато цікавіше поговорити саме з ним, а не з Артемом.

Власне, Артем почав розуміти своє призначення у житті лише після Чарльзового листа, після кількамісячного перебування в «пустелі», після повернення додому.

…Україна після багатьох років відсутності вразила його. Люди, які емігрували з неї, нерідко казали, що це не найкраща країна для життя. І він, зіставляючи їхні слова зі своїми спогадами про пізній радянський і ранній пострадянський період, автоматично погоджувався.

З цими уявленнями він приїхав назад, додому. У літаку в Україну він почував себе місіонером, апостолом Андрієм. Він купався в наївних мріях про те, як може стати в пригоді своїй неньці-Україні.

Однак, коли повернувся, то побачив, що Україна — це не старенька ненька. Це молода хижачка. Це жінка, яку колись малоліткою віддали заміж і яка нарешті зуміла втекти від свого полігамного патріархального чоловіка, але, втративши голову від радості, прокліпала все, що мала або по праву могла б мати: ядерну зброю, «нульовий варіант»,[62] по-дурному втратила непогані стартові позиції.

Щоб надолужити втрачене, вона вирішила самостійно облаштовувати своє життя, але, не маючи досвіду самостійного господарювання поза патріархальною родиною, зав’язла в боргах, у невиконаних обіцянках, корупції, незакінчених починаннях, сварках, брехні, ревнощах. Її розбирала то сльозлива сентиментальність, то дика лють, часом вона билася в істериці, а часом влаштовувала пафосні театральні шоу. Вона робила все, крім справи.

Артем побачив, що всі його добрі наміри «бути корисним батьківщині» — не більше, як смішні ілюзії, дитячі фантазії. Не потрібен був він Україні. Точніше, сам він знав, що Україні якраз і потрібні такі молоді люди, як він, — вишколені на Заході, які вміють працювати в економіці в кризовій ситуації, нарощувати крок за кроком потенції, працювати з інвесторами, однак Україна його та йому подібних «в упор не бачила».

«Я сама! — кричала вона. — Я все знаю! Ви всі дурні, тільки я розумна!»

Артем навіть хотів був на все плюнути і поїхати назад — у Європу або Північну Америку. Але потім подумав: стоп!

Як казала його товаришка дитинства