Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

— Хочеш її побачити?

— Хочу!

— Мертву?

— Мертву!

— По дорозі заїдемо в морг.

— По якій дорозі? Я не злочинець, не убивця.

Павло втрачав, здавалося, сили, чоло в нього змокріло. Чи зрозумів нарешті, що відпиратися нічого? Або ж засумнівався в своїх запереченнях?

— Убив? Невже убив? — прошепотів білими губами.

І Віктор, і Вероніка дивилися на нього. А він раптом підняв до очей обидві долоні, немов хотів їх краще роздивитися, а відтак раптово закрив ними лице і заплакав. Виплакавшись, мовив:

— Ні, я не вбивав, не стріляв з револьвера…

— А задушив подушкою, так? — кинув Віктор.

— Не знаю… Я… схопив її за шию… Вона відбивалася… Потім упала на підлогу… Не знаю, я відразу кинув її, вибіг…

І далі мовчки, в думці: «Навіщо ж вернувся? Краще було вже самому накласти на себе руки!» Застогнав, розриваючи на грудях сорочку:

— Тільки я вбивця, більш ніхто!

Заклавши руки за спину, ні слова не говорячи, повернувся Павло до дверей — готовий до всього, навіть і до смерті.

Віктор вийшов слідом.

Вероніка не могла збагнути: як все-таки це сталося? Як же Павло раптом задушив Наталю, якщо вони жили так добре, мирно? Чи навіть вистрілив у неї з револьвера? Неймовірно! А вдома в них нічого не знають — ні мати, ні батько… Як же їм сказати про цю страшну пригоду? Це ж жахливо!

Біля дверей, до котрих метнулася, раптом завагалась: а як бідна тітка сприйме таку вість? Вона ж від найменшого хвилювання падає! Краще б їй нічого не казати, але як не скажеш? Подумала і на свою матір — а вона?.. Не знала Вероніка, через що, але помічала, що між її матір'ю і Наталею була якась незгода, чогось не поділили. Хоч вона, Вероніка, двоюрідну свою сестру завжди захищала… В родині говорилося, що Наталии батько був великим пияком — і себе убив, і державну машину розбив. Мати вийшла заміж удруге — за вдівця, що мав власний будинок, та в іншому місті. Невдовзі вона виїхала. Наталя не хотіла міняти рідну школу і жила у них — у своєї тітки. Тоді Вероніка до неї й прив'язалася, а мати — навпаки… Коли Наталя вчилася в університеті, вони чомусь навіть ворогували. Примирення настало після того, як Наталя вийшла за Павла: і мати, й батько Вероніки були в них на весіллі. А потім… Все-таки щось між ними було. Вероніка відчувала це і тільки так, щоб мати не знала, стрічалася з Наталею — чи тут, на квартирі, чи на вулиці. Сьогодні теж хотіла побачити Наталю. Навіть заскучила за нею. Міркувала, що вона якраз вернулася з відрядження. Цікаво було побачити, що привезла Наталя з дороги, що подарували їй туристи — з жодної поїздки без дарунків вона не поверталася. Іноді щось і їй, Вероніці, з того діставалося. Наталя любила свою «малу сестричку» та й взагалі була така добра… А Павло так само — подобався їй навіть більше за Геннадія. Не вкладалося у голові — щоб він став злочинцем.

Помстився їй за зраду — це можливо. Але щоб Наталя з отим молодим слідчим?.. Навряд, кохала іншого Наталя, інакше хіба Віктор — згадала, як звав його Павло, — взявся б за цю справу? А втім, кажуть, буває на світі, що людські долі не лише раптом переплітаються, але й переплутуються… Так.

Зітхнувши, Вероніка сказала для себе:

— Наталю, Наталю… Що ж ти натворила?

Уява враз перенесла її у холодний льох, освітлений маленькою лампочкою. Вона аж затремтіла і заплакала, повторюючи:

=— Наталю, сестричко, невже тебе більше немає на світі? Невже ніколи не побачу, як ти усміхаєшся, не почую голосу… Як же мені без тебе?

Хилила голову на руки, здригалася від плачу, цокотіла зубами — враз бо змерзла, не могла зігрітися.

А тоді хтось лагідно взяв її за плечі. Глянула — це жінка у чорній хустині. Почала казати:

— Не плач… Усі ми грішні.

Вероніка глянула на неї ще більшими очима.

— Хто ви?

— Доброзичливиця, доню.

— Що ви на мене кажете, вигадуєте? Ні в чому я не винна…

— Я говорю — грішна.

— У чому ж я можу бути грішною?

— Не знаєш?

— Ні…

— Надто покладаєшся на свою красу — ї гадаєш, що вона, краса, зробить тебе щасливою. О ні… От Наталя, може, тому й загинула, аби тобі відкрити святу істину: все на землі дочасне. І твоя душа вже непокоїться: ти плачеш, бентежишся, бо не можеш ніяк зрозуміти, що серце віщує.

Здригнулася: віщує? З подивом і підозрою дивилася на жінку — певно, така, що вміє читати думки? Чи це випадково, що серце завмерло в передчутті недоброго?

— Ти, думаєш, чому тепер плачеш? — продовжила жінка, не даючи їй навіть отямитися. — Дуже жаль тобі сестри, не можеш пережити цієї утрати? Зовсім ні: такі, як ти, красиві, не чутливої душі. Плачеш, бо відчуваєш — серце щось віщує. Прислухаєшся до нього і караєшся, бо не можеш почути, що каже, й дізнатися, що тебе чекає. А все тому, бо серце в тебе замкнене, без віри в бога, аби знати, що буде завтра, післязавтра. Адже коли віриш, то маєш на кого надіятися, і вже доля в тебе не така сліпа.

Злякалася:

— На що ви натякаєте? Хтось і мене готується вбити?

— Не знаю… Життя, доню, уб'є обов'язково. Не витримала дівчина:

— Нащо краєте душу? Мене й так болить!

Сама ж думала: чого б це причепилася? З ненависті до неї, що вона гака ж гарна, як була Наталя? Дуже навіть схожа на двоюрідну сестру, ніби одної матері. Та все одно вони не однакові. Хоч тим, що Наталя набагато старша. І не може бути, щоб їх спіткала одна доля. Вона, Вероніка, має своє життя і піде зовсім іншим шляхом. Бо кожній людині, як то кажуть, суджено своє. Суджено? І пильно глянула на жінку.

— Бачу, що хочеш щось спитати… — зрозуміла та.

Не могла більше слухати її Вероніка, зняла берет, розпустила волосся — знала, що так вона виглядає більш дорослою — твердо мовила:

— Добре, але облиште мене. Ідіть собі з богом.

— Не сердься, — зразу почала збиратися жінка. — Я хотіла тобі добра, доню.

— Хоч я і безбожниця?

— Ти — людина, маєш людську душу. І душу, тільки душу треба рятувати. Тоді життям заплатиш не за якусь мить щастя, а за щастя вічне.

Ніби й не лякала. Але чомусь невимовний страх заволодів одразу Веронікою. Чорна хустина тихо зникла, а перед очима лишилася тінь.