Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

До того ж Саландер визнана недієздатною. Навіть не знаю, як краще вчинити.

— Що будемо робити?

Агнета Єварс трохи поміркувала.

— Тут суцільна плутанина. Навіть немає цілковитої ясності в питанні, хто врешті-решт займатиметься цією справою. Можливо, її передадуть до Стокгольма, Екстрьому. Але адвокат їй необхідний. Гаразд… запитайте у неї, чи хоче вона, щоб її захищала Джанніні.

Прийшовши додому близько п’ятої, Мікаель увімкнув комп’ютер і повернувся до тексту, який почав писати у готелі в Ґетеборзі. Після семи годин роботи він визначив, де містяться найбільші білі плями. Потрібно було провести ще кілька розслідувань. Виходячи з уже наявних документів, він не міг відповісти на питання, хто саме із СЕПО, крім Гуннара Бйорка, брав участь у змові з метою запроторити Лісбет Саландер до божевільні. Йому також не вдалося докопатися до того, в яких саме стосунках перебувають Бйорк і психіатр Петер Телебор’ян.

Близько півночі Мікаель вимкнув комп’ютер і ліг у ліжко. Вперше за кілька тижнів він відчував, що може розслабитися і спокійно поспати. Все під контролем. Хоч би скільки питань ще залишалося, у нього вже досить матеріалу, щоб викликати лавину скандальних статей.

У нього виникло бажання зателефонувати Еріці Берґер і поділитися новинами, але він пригадав, що вона більше не працює в «Міленіумі». І сон раптом пропав.

Людина з коричневим портфелем обережно зійшла з потяга, який прибув на Стокгольмський центральний вокзал з Ґетеборґа о 19.30, і трохи постояла посеред людського потоку, щоб зорієнтуватися. Він виїхав з Лахольма на початку дев’ятої ранку і після прибуття до Ґетеборґа зробив невелику зупинку, щоб пообідати з давнім приятелем, а потім продовжив дорогу до Стокгольма. У Стокгольмі він не був два роки і взагалі-то не планував знову приїздити в столицю. Незважаючи на те що він прожив тут більшу частину свого трудового життя, він завжди почував себе в Стокгольмі чужоземним птахом, і з кожним візитом після виходу на пенсію це відчуття лише посилювалось.

Він повільно рушив через вокзал, купив у кіоску вечірні газети і два банани й задумливо поглянув услід двом мусульманкам у паранджах, що квапливо пройшли повз нього. Проти жінок у паранджі він нічого не мав. Якщо людям забаглося дивно вдягатися, його це не стосується. Щоправда, те, що їм конче треба дивно вдягатися посеред Стокгольма, його зачіпало.

Він пройшов метрів триста до «Фрейс-готелю», розташованого на Васаґатан, біля старої пошти. Під час рідких тепер візитів до Стокгольма він завжди зупинявся саме в цьому готелі — чисто і в центрі. Крім того, дешево — важливий момент, оскільки поїздку він оплачував сам. Номер він забронював напередодні, назвавшись Евертом Гульберґом.

Піднявшись у номер, він відразу пішов до вбиральні. Він уже досяг того віку, коли доводилося раз у раз відвідувати нужник. Уже кілька років, як йому не вдавалося проспати до ранку, щоб не прокинутись і не відчути потреби сходити за малою нуждою.

Вийшовши з убиральні, він зняв капелюх — темно-зелений англійський фетровий капелюх з маленькими крисами — і ослабив вузол краватки. Його зріст був сто вісімдесят чотири сантиметри, вага шістдесят вісім кілограмів, і, отже, постоялець відзначався худиною і слабкою статурою. На ньому був піджак у дрібну клітинку і темно-сині брюки. Відкривши коричневий портфель, він дістав дві сорочки, запасну краватку і білизну й поклав їх у комод, що стояв у номері. Потім повісив пальто і піджак на плічки, у шафі за дверима до кімнати.

Було дуже рано, щоб лягати спати, але надто пізно, щоб іти на вечірню прогулянку, яка, втім, навряд чи потішила б його. Він усівся в крісло — неодмінний предмет готельного номера — і роззирнувся. Увімкнув телевізор, правда, зменшив гучність, щоб не заважав звук. Подумав був зателефонувати до рецепції і замовити каву, але вирішив, що надто пізно. Замість цього він відкрив бар і налив собі з мініатюрної пляшки віскі «Джонні Вокер», злегка розбавивши водою. Потім узявся до вечірніх газет і уважно прочитав усе, що писалося за день про погоню за Рональдом Нідерманом і справу Лісбет Саландер. Через деякий час він дістав блокнот у шкіряній палітурці і дещо записав.

Колишньому начальникові відділу Служби державної безпеки Еверту Гульберґу було сімдесят вісім років, і вже чотирнадцять років він офіційно перебував на пенсії. Але колишніх шпигунів не буває — вони просто переходять у тінь.

Відразу після закінчення війни, коли Гульберґу було дев’ятнадцять років, він вирішив робити кар’єру на флоті. Відслужив в армії помічником командира і був направлений здобувати офіцерську освіту. Проте замість традиційного розподілу на флот, як він того сподівався, його призначили до Карлскруни[8] розвідником-сигнальником при розвідувальному управлінні флоту. Для нього було неважко зрозуміти необхідність радіотехнічної розвідки, до завдань якої входило стежити за тим, що відбувається по той бік Балтійського моря. Робота здавалася йому нудною і нецікавою, проте, пройшовши військову школу перекладачів, він вивчив російську і польську мови. Знання цих мов і стало однією з причин того, що в 1950 році його перевели до Служби державної безпеки. У той час третій підрозділ Державного поліцейського управління очолював бездоганно коректний Георг Тулін. Коли Еверт Гульберґ починав там службу, сукупний бюджет таємної поліції не перевищував 2,7 мільйона крон, а загальна чисельність співробітників становила рівно дев’яносто шість чоловік.

Коли він у 1992 році формально вийшов на пенсію, бюджет Служби державної безпеки трохи перевищував 350 мільйонів крон, і він навіть точно не знав, скільки у «фірмі» співробітників.

Гульберґ провів життя на таємній службі його величності або, можливо, на таємній службі соціал-демократичному «будинку для народу». У цьому полягала іронія долі, позаяк він віддано, вибори за виборами, голосував за Помірну коаліційну партію, окрім 1991 року, коли свідомо проголосував проти неї, вважаючи Карла Більдта[9] катастрофою для реальної політики. Того року Гульберґ з горя віддав свій голос за Інґвара Карлссона.[10] Роки правління «кращого уряду» Швеції виправдали його гірші побоювання. Уряд, очолюваний Помірною коаліційною партією, прийшов до влади в період розпаду Радянського Союзу, і, на думку Гульберґа, навряд чи можна було уявити собі режим, гірше підготовлений до використання виниклих на Сході нових політичних можливостей у вживанні мистецтва шпигунства. Замість цього уряд Більдта з міркувань економії скоротив «радянський» відділ і переніс увагу на міжнародну метушню в Боснії та Сербії — можна подумати, що Сербія коли-небудь становила загрозу для Швеції. В результаті можливість упровадити в Москву інформаторів з далеким прицілом було