Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Ми не могли, — сказав їй Пабло. — Ми не мали нагоди поїхати до Валенсії. Ти сама це знаєш, тільки не хочеш подумати. Зате з Фініто ти ніколи не підривала поїздів.

— Атож, — сказала жінка. — Тільки це нам тепер і залишилося. Поїзд. Так. Поїзд. Правду кажеш. Цього ніхто не може заперечити. Тільки це й лишилося після всіх лінощів, нікчемності й паскудства. Після всього теперішнього боягузтва. Я не хочу бути несправедливою. Але про Валенсію хай мені ніхто не каже поганого слова. Зрозуміло?

— Мені вона не сподобалася, — незворушно сказав Фернандо. — Мені не сподобалася Валенсія.

— А ще кажуть, що мул упертий, — сказала жінка. — Прибирая посуд, Маріє, час іти.

А тоді вони почули далекий гуркіт літаків, що вже поверталися

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Вони з'юрмилися біля виходу з печери й стежили за ними. Бомбардувальники летіли тепер високо, стрімкими, зловісними наконечниками стріл, роздираючи небо ревінням моторів. Вони й справді схожі на акул, подумав Роберт Джордан. На гостромордих, з широкими плавцями, акул Гольфстріму. Але ці, що оглушливо ревуть, виблискуючи на сонці сріблом широко розгорнутих плавців і легким серпанком пропелерів, — ці сунуть зовсім не так, як акули. Їхній рух не порівняєш ні з чим, баченим досі. Вони сунуть, як механізований фатум.

Тобі треба писати, сказав він сам до себе. Може, колись ти знову візьмешся до цього. Він відчув, як Марія торкнула його за лікоть. Вона дивилась на небо, і він сказав їй:

— Що вони нагадують тобі, guapa[25]?

— Не знаю, — відповіла вона. — Хіба смерть.

— Мені вони нагадують просто літаки, — сказала Паблова жінка. — А куди ж поділися оті маленькі?

— Мабуть, перелітають через гори десь в іншому місці,— сказав Роберт Джордан. У цих бомбардувальників швидкість набагато більша, і тому вони не чекають їх і повертаються назад самі. Ми ніколи не переслідуємо їх за лінією фронту. Літаків мало, ризикувати не можна.

В цю мить три виншцувачі-«хейнкелі» клином пролетіли низько над галявиною. Вони з'явилися над верхівками дерев, немов гостроносі потворні цяцьки, і враз грізно виросли до своїх справжніх розмірів і промчали над головами, переливчасто виючи. Вони летіли так низько, що всі, хто стояв біля виходу з печери, побачили пілотів у шкіряних шоломах, в окулярах, і шарф, що тріпотів за спиною пілота першої машини.

— Ці вже напевно могли помітити коней, — сказав Пабло.

— Ці й вогник твоєї цигарки могли помітити, — сказала жінка. — Опустіть попону.

Більше літаків не було. Решта, певно, пролетіли над горами в іншому місці, і, коли гуркіт ущух, усі вийшли з печери.

Небо було порожнє, високе, блакитне й чисте.

— Неначе сон, від якого прокидаєшся серед ночі,— сказала Марія Робертові Джордану.

Тепер усе стихло, навіть тихеньке дзижчання, що ледь-ледв торкнеться слуху, і завмирає, й знову торкнеться, вже після того, як сам звук майже не долинає до вух.

— Ніякий це не сон, і ти краще піди прибери посуд, — сказала їй Пілар. — Ну, як? — обернулася вона до Роберта Джордана. — Поїдемо верхи чи підемо пішки?

Пабло глянув на неї і щось буркнув.

— Як хочеш, — відповів Роберт Джордан.

— Тоді давай пішки, — сказала вона. — Це корисно для моєї печінки.

— Їздити верхи теж корисно для печінки.

— Але шкідливо для сідниць. Ми підемо пішки, а ти, — вона обернулася до Пабло, — піди порахуй своїх коней, перевір, чи котрогось не занесли літаки.

— Дати тобі коня? — спитав Пабло Роберта Джордана.

— Ні. Дякую. А як же дівчина?

— Їй теж корисніше буде пройтися, — сказала Пілар. — А то засидить собі всякі там місця і ні до чого не буде придатна.

Роберт Джордан відчув, що червоніє.

— Чи добре ти спав? — спитала Пілар. Потім додала: — То правда, що хвороби в неї ніякої немає. Могла бути, а немає. Аж дивно. Певно, бог усе ж таки є на світі, хоч ми його й скасували. Відійди, — сказала вона до Пабло. — Це не твоє діло. Тут ідеться про молодших від тебе. Виліплених з іншої глини. Іди собі.—А потім до Роберта Джордана — За твоїми речами нагляне Агустін. Ми підемо, коли він повернеться.

День видався ясний, безхмарний, і на осонні було вже тепло. Роберт Джордан подивився на високу, смагляву жінку з добрими, широко розставленими очима й квадратним, масивним, укритим зморшками й приємно-негарним обличчям. Очі в неї були веселі, а обличчя сумне, коли вона стуляла губи. Він подивився на неї, потім на Пабло, кремезного, незграбного чоловіка, що йшов між деревами до загороди. Жінка теж дивилася йому вслід.

— Ну… Покохалися? — спитала жінка.

— А що вона тобі сказала?

— Не хотіла нічого казати…

— Я теж не скажу.

— Виходить, покохалися, — сказала жінка. — Ти бережи її.

— А що, як буде дитина?

— Це не біда, — сказала жінка. — Це ще не біда.

— Тут не місце для цього.

— Вона тут не залишиться. Піде з тобою.

— А ти знаєш, куди я піду? Мені не можна брати з собою жінку туди, куди я піду.

Хто зна. Може, туди, куди ти підеш, можна взяти і двох.

— Не треба так казати

— Слухай,— сказала жінка. — Я не боягузка, але вранці я все бачу ясно і гадаю, що багато хто з тих, кого ми знаємо і тепер живий, не дочекається наступної неділі.

— А який сьогодні день?

— Неділя.

— Que va,— сказав Роберт Джордан. — До наступної неділі ще далеко. Якщо дочекаємось середи — і то добре. Але мені не подобається, що ти кажеш таке.

— Буває, що людині треба побалакати, — сказала жінка. — Раніше в нас була віра й інші дурниці. А тепер кожен мусить мати когось, з ким міг би щиро побалакати, бо навіть найвідважніша людина часом почувається дуже самотньо.

— У нас немає самотніх, ми всі разом.

— Коли бачиш такі машини, серце стискається, — сказала жінка. — Проти таких машин ми — ніщо.

— А все ж ми їх б'ємо.

— Слухай, — сказала жінка. — Я поділилася з тобою своїм смутком, але не думай, що мені бракує відваги. Моя відвага яка була, така й зосталася.

— Сонце зійде, й смуток розвіється. Він як туман.

— Атож, — сказала жінка. — Хай буде так. Може, це в мене тому, що я наплескала отих дурниць про Валенсію. І через отого пропащого, що пішов дивитися на своїх коней. Я його дуже образила своєю розповіддю. Убити його можна. Вилаяти теж. Але ображати не можна.

— Як це сталося, що ви разом?

— А як узагалі буває, що люди сходяться? В перші дні війни й