Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Дуже смачне м’ясо, Пілар, — сказав Фернандо, не втрачаючи гідності.

— Дякую тобі,— сказала жінка. — Дякую й ще раз дякую.

— Ти сердишся на мене? — спитав Фернандо.

— Ні. Їж. Чому ти не їси?

— Зараз їстиму сказав Фернандо. — Дякую.

Роберт Джордан глянув на Марію; плечі в неї знову затрусилися, й вона відвернулась. Фернандо їв неквапливо, з обличчя його не сходив поважний і задумливий вираз, цієї поважності не змогла порушити навіть величезна ложка, якою він їв, і підлива, що стікала з кутиків рота.

— Добре м'ясо? — спитала його Паблова жінка.

— Авжеж, Пілар, — відповів він з повним ротом. — Воно таке, як завжди.

Роберт Джордан знову відчув на плечі руку Марії — її пальці тремтіли від стримуваного сміху.

— Оце тому воно й добре? — запитала жінка у Фернандо. — Авжеж. Розумію. Бо це тушковане м’ясо, як завжди. Como siempre. На півночі кепські справи — як завжди. Тут має бути наступ — як завжди. Солдати йдуть виганяти нас звідси — як завжди. З тебе вийшов би гарний пам'ятник на честь усього «як завжди».

— Але ж про наступ і про солдатів — це тільки плітки, Пілар.

— Іспанія! — гірко сказала Паблова жінка. — Потім обернулася до Роберта Джордана: — Чи в інших країнах теж є такі люди?

— Немає іншої такої країни, як Іспанія, — чемно сказав Роберт Джордан.

— Маєш рацію, — сказав Фернандо. — В цілому світі немає такої країни, як Іспанія.

— А ти бував в інших країнах? — спитала в нього жінка.

— Ні,— сказав Фернандо. — Не бував і не хочу.

— Чув? — звернулася вона до Роберта Джордана.

— Фернандіто, — сказала Марія, — розкажи нам, як ти їздив, до Валенсії.

— Не сподобалася мені Валенсія.

— Чому? — спитала Марія й знову стиснула плече Роберта Джордана. — Чому ж вона тобі не сподобалася?

— Люди там нечемні, і ніяк не второпаєш, що вони говорять. Весь час тільки те й роблять, що кричать одне одному «che?[22]»

— А тебе вони розуміли? — спитала Марія.

— Удавали, ніби не розуміють, — сказав Фернандо.

— Що ж ти робив там, у Валенсії?

— А я одразу поїхав звідти, навіть моря не побачив, — сказав Фернандо. — Люди мені там не сподобалися.

— Геть з очей моїх, ти, стара дівко, — сказала йому Паблова жінка. — Геть, поки мене не занудило. У Валенсії я пережила найпрекрасніші хвилини свого життя. Vamos[23], Валенсія! Не кажіть мені про Валенсію!

— А що ти там робила? — спитала Марія.

Паблова жінка сіла за стіл і взяла собі чашку кави, шматок хліба й полумисок із м'ясом.

— Que?[24] Що я там робила? Я їздила туди з Фініто — він мав контракт на три дні бою під час ярмарку. Я зроду не бачила такої сили-силенної людей. В житті не бачила таких переповнених кав'ярень. Треба було стояти по кілька годин, щоб діждатися столика, а в трамвай не можна було пропхатися. У Валенсії все вирувало тоді вдень і вночі.

— А що ж ти там робила?

— Все, що завгодно, — сказала жінка. — Ми ходили на пляж і лежали у воді й дивилися, як воли витягають з моря на берег великі вітрильники. Тих волів заганяли в море так далеко, що вони мусили пливти, і припрягали їх до човнів; а вони чимдуж пливли назад, до берега, а тоді, відчувши дно під ногами, тягли човни, спотикаючись на піску. Десять пар волів тягнуть уранці човен під усіма вітрилами, й дрібненькі хвилі розбиваються об берег. Оце є Валенсія.

— Що ж ти ще робила, коли не дивилася на тих волів?

— Ми снідали в павільйонах на пляжі. Пиріжки з вареною дрібно посіченою рибою й перцем, червоним і зеленим, і маленькими горшками, завбільшки як рисові зернята. Пиріжки були такі м'які та крихкі, а риба просто танула в роті. І щойно зловлені креветки, политі лимонним соком. Вони були рожеві, солодкі й такі великі — разів чотири вкусити можна. Ми багато їх їли. А потім paella з усякою свіжою морською дрібнотою: молюсками, мідіями, крабами й маленькими вуграми. Вугрів ми ще їли окремо, смажених в олії, вони були дрібнесенькі й покручені, як стручки квасолі, й такі м'які, що їх не треба було навіть жувати. І весь час ми пили біле вино, холодне, легке й дуже смачне, по тридцять сентімо пляшка. А на закуску була диня. Бо ніде не ростуть такі дині, як там.

— Кастильські дині кращі,— сказав Фернандо.

— Que va, — сказала Паблова жінка. — Кастильським диням місце на смітнику, а от валенсійським — на столі. Як згадаю ці дині — довгі, як рука, зелені, як море, соковиті й хрумкі, а на смак — солодші від літнього світанку! А ті вугрики — дрібненькі, м'які, складені купкою на тарілці! А пиво! Його ми пили по обіді з великих, як глеки, кухлів, — таке холодне, що аж пітніло скло!

— А що ти робила, коли не їла й не пила?

— Ми кохалися в нашій кімнаті, де на вікнах висіли завіси з дерев'яних дощечок, і крізь фрамугу над балконними дверима до кімнати залітав легенький вітерець. Ми кохалися в цій кімнаті де навіть удень було темно за опущеними завісами, а з вулиці долітав запах квіткового ринку й спаленого пороху від фейерверка, який вибухав щодня опівдні під час ярмарку. Через усе місто тяглася traca — ціла мережа хлопавок, з'єднаних між собою і ті вибухи летіли по стовпах і трамвайних дротах, перестрибуючи зі стовпа на стовп, і на всіх вулицях здіймалася така тріскотнява й гуркіт, що навіть уявити важко.

Ми кохались, а потім знову посилали по пиво, і, коли дівчина приносила запітнілі від холоду кухлі, я брала їх у неї біля дверей, і прикладала холодне скло до спини Фініто, що спав і не чув, як принесли пиво, а він казав: «Ні, Пілар, ні, жінко, дай мені поспати». А я казала: «Ні, прокинься й випий, подивись, яке воно холодне», — і він пив, не розплющуючи очей, і засинав знову, а я сиділа, спершись на подушку, в ногах ліжка, й дивилась, як він спить, смаглявий і чорнявий, молодий і спокійний уві сні, і допивала кухоль до дна, слухаючи оркестр, що проходив вулицею. А ти, — звернулася вона до Пабло, — чи знаєш ти що-небудь про такі речі?

— Нам із тобою теж є що згадати, — відповів Пабло.

— Є,— сказала жінка. — Авжеж, є. Свого часу ти був навіть кращий чоловік, ніж Фініто. Але ми з тобою ніколи не їздили до Валенсії. Ніколи