Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

перед війною він був людина. Справжня людина. А тепер йому — кінець. Чіп витягли, і все вино вилилося з бурдюка.

— Він мені не подобається.

— Ти йому теж не подобаєшся, і недаремно. Я вночі спала з ним. — Вона посміхнулася й похитала головою. — Я запитала його: «Пабло, чому ти не вбив цього чужинця?» — «Він гарний хлопець, Пілар, — відповів Пабло. — Гарний хлопець». Тоді я його питаю: «Чи розумієш ти тепер, що командую я?» — «Так, Пілар, так», — відповідає. А потім серед ночі я чую — він не спить і плаче. Плаче ридма, весь тіпається, чоловіки завжди плачуть так — наче в них якийсь звір сидить усередині й трясе їх. Я питаю: «Що з тобою, Пабло?» Потім обняла його й пригорнула до себе. «Нічого, Пілар, нічого». — «Неправда. Щось із тобою сталося». — «Люди, — каже, — gente. Відступилися від мене». Я кажу: «Але ж вони зі мною. А я твоя дружина». — «Пілар, — каже, — не забувай про поїзд». А потім: «Хай допоможе тобі господь, Пілар». — «Чого це ти про господа згадав? — питаю. — Хіба так можна?» — «Так, — відповідає.—Хай поможуть тобі господь і Vergen[26]».

Я кажу: «Que va, господь і Vergen! Ну, що це за балачки?» — Я боюся вмерти, Пілар. Tengo miedo de morir. Розумієш?» — «Тоді вилазь із ліжка, — кажу я йому. — В одному ліжку немає місця для трьох — для мене, для тебе та ще й для твого страху». Тоді він засоромився й замовк, а я заснула, але йому вже кінець, друже, кінець.

Роберт Джордан мовчав.

— Зі мною вже не раз таке бувало: раптом облягає смуток,— сказала жінка. — Але це не такий смуток, як у Пабло. Я відваги не втрачаю.

— Я вірю.

— Може, це як місячне у жінок, — сказала вона. — А може, так, дурниці.— Вона помовчала, потім почала знову. — Я покладаю велику надію на Республіку. Я твердо вірю в Республіку. Я вірю в неї палко, як побожні люди вірять у чудеса.

— Я знаю.

— А ти віриш?

— В Республіку?

— Так.

— Вірю, — сказав він, сподіваючись, що це правда.

— Я рада, — сказала жінка. — І ти не боїшся?

— Смерті — ні,— сказав він правду.

— А чогось іншого?

— Тільки того, що не зможу виконати свого обов’язку так, як його слід виконати.

— А полону — як отой, другий?

— Ні,— сказав він щиро. — Якщо цього боятися, то більше ні про що не зможеш думати і з тебе не буде ніякого пуття.

— Ти дуже холодна людина.

— Ні,— сказав він. — Навряд.

— Авжеж. Голова в тебе холодна.

— Це тому, що я багато думаю про своє діло.

— А всього іншого, що є в житті, ти хіба не любиш?

— Люблю. Навіть дуже люблю. Але не так, щоб воно заважало мені в роботі.

— Я знаю, що ти любиш випити. Вже помітила.

— Так. Дуже люблю. Але не так, щоб це заважало мені в роботі.

— А жінок?

— Дуже люблю, але вони не найголовніше для мене в житті.

— І тебе не тягне до них?

— Ні, тягне. Але я ще не зустрічав жінки, що захопила б мене так, як, кажуть, буває.

— Щось мені здається, що ти брешеш.

— Можливо — трошки.

— Але ж Марію ти полюбив?

— Так. Відразу і щиро.

— Я її теж люблю. Дуже люблю. Так. Дуже.

— Я теж, — сказав Роберт Джордан і відчув, що голос у нього звучить глухо. — Так. Я теж. — Йому приємно було казати цю фразу, таку церемонну по-іспанському, і він ще раз вимовив її: — Я дуже люблю її.

— Я залишу вас самих після того, як ми побачимося з Ель Сордо.

Роберт Джордан помовчав. Потім сказав:

— Ні, не треба.

— Ні, друже, треба. Часу залишилося мало.

— Ти прочитала це у мене на долоні? — спитав він.

— Ні. Забудь про свою долоню — то все дурниці.

Вона хотіла відкинути це разом з усім, що могло зашкодити Республіці.

Роберт Джордан змовчав. Він дивився, як Марія прибирає в печері посуд. Вона витерла руки, обернулася й усміхнулась до нього. Вона не чула, що казала Пілар, але, всміхнувшись Робертові Джордану, зашарілася — густий рум'янець проступив крізь засмагу — і знову всміхнулася йому.

— Ще ж є й день, — сказала жінка. — У вас є ніч, але є ще й день. Звісно, таких вигод, як я мала свого часу у Валенсії, вам не бачити. Але суниці чи щось подібне і тут можна знайти. — Вона засміялася.

Роберт Джордан поклав руку на її широке плече.

— Тебе я теж люблю, — сказав він. — Тебе я дуже люблю.

— Ти справжній донжуан, — сказала жінка, розчулена й зніяковіла. — Так, дивись, і всіх полюбиш. А ось і Агустін.

Роберт Джордан увійшов до печери й попрямував до Марії. Вона дивилася на нього, й очі у неї блищали, щоки й шия знову почервоніли.

— Ну, як ти, зайчику? — сказав він і поцілував її в уста.

Вона міцно пригорнула його до себе, подивилася йому в обличчя й відповіла:

— Добре. Ох, добре.

Фернандо, що все ще сидів за столом і курив цигарку, підвівся, похитав головою й вийшов із печери, прихопивши по дорозі свій карабін, що стояв біля стіни.

— По-моєму, це дуже непристойно, — сказав він Пілар. — І мені це зовсім не подобається. Ти повинна стежити за дівчиною.

— Я й стежу, — відповіла Пілар. — Цей товариш — її novio[27].

— О,— сказав Фернандо. — Якщо вони заручені, то тоді все гаразд.

— Дуже рада, — сказала жінка.

— Я також, — поважно мовив Фернандо. — Salud, Пілар!

— Ти куди?

— На верхній пост, заступити Прімітіво.

— Куди тебе чорти несуть? — спитав маленького поважного чоловічка Агустін, що саме підійшов.

— Виконувати свій обов'язок, — поважно промовив Фернандо.

— Обов'язок? — глузливо перепитав Агустін. — Чхав я на твій обов'язок. — Потім, обернувшись до жінки, він додав: — А де ж ота погань, яку я повинен пильнувати, туди її розтуди?

— В печері,— сказала Пілар. — Два мішки. І мені вже несила слухати твою лайку.

— Туди й розтуди твою силу, — сказав Агустін.

— Іди й обкладай самого себе, — незлобиво сказала Пілар.

— Твою матір, — сказав Агустін.

— Своєї-бо в тебе ніколи не було, — сказала Пілар: пересварка вже досягла тієї межі, коли в іспанській мові дії не називають словами.

— Що це вони там роблять? — тепер уже півголосом спитав Агустін.

— Нічого, — відповіла йому Пілар. — Nada. Зрештою, тепер весна, тварюко.

— Тварюко, — промовив услід за нею Агустін, смакуючи це слово. — Тварюко. А сама ти хто? Виплодок найпослідущої суки, от хто. Туди й розтуди