Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

в той момент, коли двері відчиняються. Я виходжу. Ми дивимося одне на одного, похмурі, ніби обоє зійшли зі світлини, зробленої на зламі століть, і двері зачиняються. Жоден із нас не видав ані звуку. Я роблю десять кроків до сходів, спускаюся на один проліт, виходжу крізь сірі металеві двері в хол. Швейцар п’є щось із пластикового стаканчика й обмінюється жартами з поштарем. Я проходжу повз них, далі йду крізь обертові двері, потім два квартали до метро, на метро кілька миль на південь, по східцях із метро й чотири квартали до його будинку.

Мені вистачає часу на те, щоб роздягтися, вдягти власні речі назад і змити клей з обличчя до того, як він прийде додому. Я сиджу на дивані й вдаю, ніби читаю вечірню газету. Він каже: «А ти сьогодні рано. Я купив біфштекс, чортова котлета на вагу золота». Я не підводжу голови, хоча літери розпливаються й зливаються в одну в мене перед очима. Відстрочена реакція нарешті настає: мені треба зосередитися, аби втриматися й не заплакати, і я намагаюся зрозуміти, чому болять стегна, чому скорочуються й розкриваються м’язи глибоко в піхві, чому я збуджена так сильно, ніби його язик пестить мене, ніби повітря раптово стало небезпечно розрідженим та пронизливим.

Газета без шелесту падає мені на коліна. Він побачив гаманець на столику. «А… — каже він і ставить на підлогу портфель. — Відкрий його».

«Відкрий його… відкрий… відкрий його». Моє тіло сприймає слова так, ніби вони не мають стосунку до гаманця. Я сповзаю з дивана й опускаюся на коліна перед низьким столиком. Він сідає позаду мене, масажує мені шию та плечі. Я дістаю — один за одним — маленьку записну книжку, чекову книжку, картку «Амерікен Експрес», картку «Дайнерс Клаб», картку «Мастер Чардж»; водійське посвідчення, тонкий чорний олівець, який можна заправляти, зім’ятий обривок паперу з двома телефонними номерами, нашкрябаними наспіх кульковою ручкою; візитівку флориста, візитівку агента з ритуальних послуг, оголошення про знижки на послуги столяра, вирване з газети «Віладж Войс», рожеву квитанцію із сухої хімчистки на Третій авеню та триста двадцять один долар.

«Гм», — каже він. Його підборіддя зараз спочиває на моєму плечі. Ліва рука обіймає мене, долоня пестить мої груди. Його права рука — просунув її під мій правий лікоть — тягнеться до столу, де акуратно розкладено вміст гаманця.

«Леонард Бьорґер, 14 серпня 1917, — читає він із водійського посвідчення мені на вухо. — Яке доречне ім’я вони йому дали: наш Лео — лев. Якщо, звісно, його не кличуть Леном. Але до чого тут візитівка агента з ритуальних послуг? А навіщо йому столяр? Чи він прицінювався до трун, розчарувався ринком пропозицій і вирішив довіритися обдовбаному пройдисвітові з пилкою? Чи йому просто потрібна нова кухонна шафа?..» Він наказує мені зателефонувати за номерами на обривку паперу й дає слухавку: один зайнятий і залишається зайнятим упродовж кількох хвилин, другий не відповідає.

«Це вже стає нецікаво, — говорить він. — Зателефонуй Ленові. Лео. Скажи йому, що його гаманець у смітнику на вулиці неподалік…» «Сюди? — питаю я. — Ти хочеш, щоб він прийшов сюди?» «На це буде цікаво подивитися». «Ми не знаємо його номера», — кажу я й відчуваю, що мій голос незнайомий мені, моя холоднокровність у ліфті в ретроспективі вже незбагненна. Він вказує на першу сторінку записника. «БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРНІТЬ ЦЕ», — написано там, а потім його ім’я, адреса й нижче номер телефону. Слухавку знімає жінка. «Гаманець містера Бьорґера на розі…» Вона каже «Що?» високим голосом і «Хто?..», але він уже показав мені жестом, щоб поклала слухавку. «Я даю йому півгодини», — каже він і виходить із кімнати, щоб набрати мені ванну. Салат готовий і стоїть на столі, коли він веде мене назад до вікна вітальні.

Ми стоїмо пліч-о-пліч. Його рука гладить мої сідниці. Маленький жовтий автомобіль під’їжджає до узбіччя, він немов іграшковий, ніби за кілька миль від нас. З нього виходить крихітна людина. Іграшковий автомобіль їде швидко, немов блискавка, а іграшковий чоловік похапцем прямує до смітника. «Спробуй це», — каже він низьким тихим голосом мені у вухо, і коли я обертаюся до нього, він широко усміхається й дає мені свій польовий бінокль. Розмите, розтягнуте, мов із широкоекранної плівки, обличчя, сіре й напружено-втомлене, опиняється за кілька сантиметрів від мене. Я впізнаю бородавку на лівій щоці, великі бісерини поту виблискують на чолі, глибоко скопаному зморшками. Одна мочка вуха, над якою стирчить жмут сивого волосся, має невідповідний вигляд, ніби її колись проколювали.

Він сховав гаманець лише під один шар газети. «А що, коли хтось інший знайде його першим?» — спитала я. «Погані новини для Леонарда». Але ніхто не забрав гаманець, і нема потреби нишпорити в смітті. Велетенська рука у венах, мов павутинні, зависає над сторінкою з новинами спорту, обережно піднімає її, промені сонця, що от-от сховається за горизонтом, на якусь мить падають на годинниковий ремінець з еластану. Я відкладаю бінокль. Іграшковий чоловік хапає частинку пилу, стоїть непорушно, крутить головою, махає крихітною ручкою малесенькій моделі таксі та їде.

Хвиля нудоти піднімається з дна мого шлунка. Я насилу ковтаю. На якусь мить у горлі залишається прогірклий присмак. Я витягую руки над головою так далеко, як тільки можу, і відчуваю — коли на це потягування реагують м’язи плечей, група м’язів на грудях та м’язи живота, — що дещо в мені посунулося, ворушилося, доки я переймалася, аби мене не знудило. Відчуття набирає сили та глибини, мов тонесенькі гірські струмочки зусібіч стікаються в один грізний потік. Він кружеляє мене, його руки, немов у сталевих лещатах, тримають мої плечі, він трясе мене так, що моя голова гойдається з боку в бік. Його руки стискають мою шию, я вислизаю на підлогу, мої очі заплющені. Я обвиваю його шию своїми руками, а спину — ногами.

«Не варте було того, чи не так? — він широко всміхається мені, встромляючи виделку в шматок стейка. — Актори з “Прихованої камери” — і ті жвавіші». Але його очі блищать так, немов у нього субфебрильна температура, і мені нема потреби цікавитися, чи блищать так само мої.

26

Я ніколи жодній душі не дозволяла прочитати мої щоденники.

Ведення цих нотаток було гарячковим, переривчастим. Іноді я ретельно, зосереджено заповнювала рядки у вагоні метро, що важко перевалювався з боку на бік, мов товста качка (однією долонею завжди закривала сторінки від