Регіна Бретт - Будь дивом

таку, що стала б оазою серед бідності, яка притягувала до району торгівців наркотиками, бандитів і стрілянину на вулицях.

Рішення про будівництво нової школи було прийняте 2009 року. Батьки, працівники бібліотеки, шкільна адміністрація, місцеві будівельні корпорації та фонди мріяли по максимуму й активно працювали, щоб залучити необхідні кошти та підтримку. Нова школа розташована в навчальному корпусі, територія якого займає 2 гектари землі. Вона об’єднана з новою бібліотекою, де є центр допомоги з домашніми завданнями та комп’ютерна лабораторія. Вартість нової школи склала 16 мільйонів доларів; на бібліотеку знадобилося ще 6. Це стало можливим завдяки співпраці шкільної адміністрації, працівників бібліотеки, різних фондів, некомерційних організацій, батьків та місцевих митців. Навчальний корпус є осередком, що приваблює до себе всіх жителів району. Цей випадок чудово ілюструє те, що буває, коли багато людей роблять одну справу.

Усередині на яскравих стінах можна побачити портрети людей, які досягли успіху. Нейрохірург Бен Карсон. Фотограф Ґордон Паркс. Поетеса Майя Анґелу. У школі є музичний клас, наукова й комп’ютерна лабораторії. Директор просив про 2 комп’ютери, а отримав 29.

У класах є комп’ютеризовні «розумні дошки», а не ті, що на них пишуть крейдою. У школі є телевізори з пласкими екранами, новий килим, ліфти, системи кондиціювання повітря, художня майстерня з трьома раковинами та шафками для необхідних матеріалів, а не просто візочок із матеріалами, який раніше возили з одного класу до іншого.

Діти допомагали малювати фрески на стінах. Один учень поряд зі словом «мрія» намалював капелюх випускника. На одній зі стін можна побачити девіз школи, який надихає кожну Латанію, яка переступає поріг: «У що віримо, того й досягаємо».

Ліжко. Школа. Два бажання.

Вони здійснилися, коли хтось вирішив мріяти по максимуму і втілити цю мрію в життя.

Урок 22

Запитуй поради у власної душі. Можливо, у її глибині вже є відповідь

Якось навесні ми зібралися в Аризоні на «сестринський вікенд», який змінив моє життя. Моя сестра Джоан живе у Фініксі коло підніжжя гір, і вона запросила всіх нас до себе відпочити й розслабитись.

Щоб розважитися, ми вирушили до Сідони — поблукати сувенірними крамничками й помилуватися великими скелястими утвореннями в місті, яке вважають осередком духовності. Одна з моїх сестер запропонувала піти до жінки, яка «читає» аури. Чом би й ні? Мабуть, це весело — і буде що згадати. Є в тому сенс чи ні — дізнаємося пізніше.

Ми зібралися в кімнатці у задньому приміщенні сувенірної крамнички «New Age» і по черзі проходили процедуру. Сідали на стілець, клали долоні на спеціальну панель, а жінка, яка читала аури, робила світлини. На розмитому фоні з’являлася якась форма — суцільний мікс кольорів. Усі фотографії були різними.

Ця жінка добирала дивовижні слова для кожної з нас, поки аналізувала наші аури. І гадки не маю, як їй це вдавалося, але вона щоразу мала рацію. Одній із нас треба було впоратися зі своїм гнівом, іншій — менше перейматися з приводу роботи, ще одній не завадило б подорожувати. Коли ж настала моя черга, я зауважила, що, мабуть, нічого не вийде, бо в мене сильний головний біль. Я відчувала наближення мігрені і думала, що це завадить проаналізувати мою ауру. Таке буває нечасто — десь раз на рік. Але щоразу мій зір стає розмитим, а через 20 хвилин виникає відчуття, наче хтось б’є велетенським молотком по моїй голові. Потім мене починає нудити, а в голові протягом кількох годин пульсує жахливий біль, від якого можна знепритомніти.

Жінка якусь мить пильно дивилася на мене, а тоді спитала:

— Чому у вас болить голова?

— Не знаю, — відповіла я.

— Ні, знаєте, — зауважила вона.

«От дивачка», — подумала я. Але її тон змусив мене захолонути. Можливо, вона мала рацію — а раптом я й справді знаю відповідь? Тому я замовкла й запитала себе: «Регіно, чому в тебе болить голова?» І почула відповідь: «Бо ти була на сонці без капелюха».

Та не встигла я їй відповісти, як жінка сказала:

— Вам треба гуляти на сонці тільки в капелюшку.

Точно! Ось коли почався цей головний біль. Кілька годин тому я обідала під гарячим аризонським сонцем і відчувала дивне поколювання в голові, але не звернула на це уваги. Проігнорувала сигнал тривоги, що його надсилало мені тіло, так само як ігнорую попереджувальні сигнали двигуна в моєму авто.

Я не пам’ятаю в деталях усе, що розповіла про мене моя аура. Але ця жінка навчила мене прислухатися до себе, звертатися з запитаннями до себе самої, радитися з власною душею — і ні з ким іншим. Якщо віриш у те, що твоє тіло знає всі відповіді, яких потребуєш, твоє життя змінюється.

Я забула про свої мігрені. Більшість із них виникали після тривалого перебування на сонці. Тепер я завжди ношу з собою капелюх і не страждаю від головного болю.

Глибоко в душі ми завжди знаємо правду. І щоб її дізнатися, треба просто припинити бути безпомічним і шукати відповіді на свої запитання, звертаючись до оточення. Щоб прислухатися до власної душі, треба не шкодувати часу і мовчати. Це допомогло мені зцілити власне тіло й відновити життєвий баланс.

Що трапиться, якщо ти дійсно повіриш у те, що твоє тіло знає відповіді, яких ти потребуєш? А якщо воно має відповіді на більшість із твоїх запитань?

Запитай себе про те, що тобі потрібно знати, і чекай на відповідь. Цей метод ніколи мене не підводив, коли йшлося про зцілення мого тіла.

Протягом багатьох років я мала проблеми з руками. Здавалося, кожен журналіст у редакції носить на зап’ястку напульсник і страждає від тунельного синдрому. Невдовзі до них приєдналась і я.

Мої руки боліли через набирання текстів. На жаль, саме цим я й заробляю на життя. Біль поступово поширився від кисті до передпліччя, а потім — до плечей. Моя подруга назвала це «хворобою япі». Я б залюбки посміялась, але мені було надто боляче. Ситуація погіршилась, і мені довелося продати машину. Я не могла перемикати швидкості, тому купила машину з автоматичною коробкою передач. Я не могла займатися садом, бо мені було боляче копати й розпушувати землю, полоти бур’яни. Мені було соромно, що в мене така травма, адже вона невидима. Якось один маленький хлопчик попросив мене допомогти йому підняти велосипед на ґанок. Він не міг зрозуміти, чому в мене це не виходить. Мої руки стали настільки слабкими, що я навіть не могла підняти пляшку з молоком.

Та найбільше приниження я відчула на фізіотерапії. Одного дня на велотренажері поряд із моїм займався високий худорлявий чоловік. То був будівельник, який проходив реабілітацію та вчився володіти своїми ногами після того, як на них упала стіна. Шість місяців він провів у гіпсі.

— А що