Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

— Вона пише листи.

— Хіба з того проживеш?

— Вочевидь, так.

Раптом я усвідомив, що стіни трейлера тонкі і що, може, моя дочка стояла надворі, притиснувши вухо до холодної зовнішньої стіни. Можливо, вона успадкувала мій потяг до підслухів?

Я перейшов на шепіт.

— Чому в неї такий вигляд? Чому вона ходить по снігу у взутті на високих каблуках?

— Моя донька...

— Наша донька!

— Наша донька завжди була незвичайною дитиною. Вже коли їй було п’ять років, мені здавалось, що вона знає, чого хоче від життя, і що мені ніколи її не зрозуміти.

— Що ти маєш на увазі?

— Їй завжди хотілося жити, не переймаючись тим, що думають інші. Наприклад, що вони думають про її взуття. А воно дуже дороге. Ajello, виготовлене в Італії. Мало хто наважиться жити так.

Двері відчинились, і ввійшла наша дочка.

— Я мушу відпочити, — сказала Гаррієт. — Я втомилась.

— Ти завжди втомлена, — відповіла Луїз.

— Але я не завжди була смертельно хворою.

Якусь мить вони шипіли, наче кішки. Не надто доброзичливе, але й зовсім не сердите шипіння. У будь-якому разі воно не здивувало ні одну з них. Отож для Луїзи не секрет, що Гаррієт помирає.

Я встав, щоби Гаррієт змогла простягнутись на вузькому ліжку. Луїз взула чоботи.

— Ходімо на прогулянку, — сказала вона. — Мені треба рухатись. Крім того, підозрюю, що ми обоє ще не отямились від потрясіння.

Протоптана стежка вела геть від покинутого маєтку. Вона оминала старий льох і завела нас у густий ялиновий гай. Луїз ішла швидко, і я ледве встигав. Раптом вона озирнулась.

— Я думала, що мій батько виїхав до Америки і зник там. Батько називався Генрі, любив бджіл і досліджував їхнє життя. За всі ті роки він жодного разу не прислав мені навіть слоїчка меду. Я думала, він помер. Але ти живий. Я встигла тебе зустріти. Коли ми повернемось у трейлер, я сфотографую вас із Гаррієт. У мене море фотографій з нею або з нами двома. Але я хочу сфотографувати обох своїх батьків, поки ще не пізно.

Ми йшли далі протоптаною стежкою.

Я подумав, що Гаррієт насправді сказала правду. Принаймні це не була відверта брехня. Я зник в Америці, а в юності я й справді цікавився бджільництвом. І беззаперечною правдою було те, що я й досі живий.

Ми брели в снігу.

Вона хотіла мати фотографію обох батьків.

Тепер ще було не пізно надолужити, зробивши те фото.

2

Сонце сховалось за обрієм.

На одному полі стояв засніжений боксерський ринг. Здавалось, наче його випадково викинули на сніг. Дві поламані дерев’яні лавки, які колись, мабуть, стояли в сектантській церкві чи в кінотеатрі, до половини потопали в снігу.

— Ми боксуємо навесні та влітку, — сказала вона. — Зазвичай ми відкриваємо сезон у середині травня. Спершу ми важимося на старій вазі з молочарні.

— Ми? Тобто ти теж боксуєш?

— А чом би й ні?

— Із ким ти б’єшся?

— З моїми друзями. Люди з цієї околиці, що живуть, як їм до вподоби. Лейф, який мешкає зі своєю старенькою мамою, що колись гнала найкращий у цих краях самогон. Амандус, скрипаль із міцними кулаками.

— А хіба можна грати на скрипці й боксувати? Його пальці таке витримують?

— Запитай в Амандуса. Запитай в інших.

Кого вона мала на увазі, я так і не довідався. Вона пішла далі стежкою до хліва, що стояв за боксерським рингом. Коли я дивився на неї ззаду, мені здавалось, що її тіло нагадує тіло Гаррієт. Але яка була з вигляду моя донька маленькою дівчинкою? Чи підлітком? Я ступав у снігу і намагався подумки відмотати час. Луїз народилась 1967 року. Коли вона була підлітком, я якраз досягнув найбільшого успіху в своїй кар’єрі. Раптом у мені спалахнула лють. Чому Гаррієт не розповіла?

Луїз показала на сліди в снігу, що, на її думку, належали росомасі. Вона штовхнула двері хліва. На підлозі стояла гасова лампа, яку вона засвітила і повісила на стелі. Здавалось, наче я потрапив у старосвітське боксерське чи бійцівське приміщення для тренувань. На підлозі лежали гантелі та важкоатлетичні штанги, зі стелі звисала боксерська груша, на лавці лежали акуратно змотані скакалки і декілька пар червоних та чорних боксерських рукавиць.

— Коли б весна, я б запропонувала тобі побитися декілька раундів, — сказала Луїз. — Годі придумати кращий спосіб знайомства з батьком, якого бачиш уперше. Хоч як на це поглянь.

— Я ніколи в житті навіть не надягав боксерських рукавиць.

— Але ж ти бився?

— Коли мені було тринадцять-чотирнадцять років. Але це були радше бійцівські матчі на шкільному подвір’ї.

Луїз підійшла до груші і хитнула її плечем. Гасова лампа осявала її лице. Мені й досі здавалося, що я бачу Гаррієт.

— Я хвилююсь, — сказала вона. — У тебе є ще діти?

Я похитав головою.

— Більше нема?

— Ні. А в тебе?

— Нема.

Груша похитувалась.

— Я розгублена, як і ти, — сказала вона. — Часом, коли я думала про те, що в мене все ж є батько, я скаженіла. Мені здається, саме тому я навчилася битись — щоби того дня, коли б він воскрес із мертвих, могти звалити його з ніг і відправити у вічний нокаут через те, що він мене покинув.

Світло лампи падало на розсохлі стіни. Я розповів про те, як Гаррієт раптово з’явилась посеред криги, про озеро і раптове прохання заїхати сюди.

— Вона нічого не сказала про мене?

— Вона говорила тільки про озеро. А потім сказала, що хотіла 6, аби я побачив її дочку.

— Чесно кажучи, я б мала її вигнати. Вона обдурила і тебе, і мене. Але ж хворих не виганяють.

Вона торкнулася груші, щоб зупинити її.

— Це правда, що вона скоро помре? Ти лікар. Ти повинен знати, чи вона каже правду.

— Вона тяжко хвора. Не знаю, коли саме вона помре. Ніхто цього не знає.

— Не хочу, щоб вона померла в мене, — сказала Луїз і, піднявши лампу з підлоги, погасила світло.

Ми стояли в суцільній темряві. Наші пальці торкнулись. Вона схопила мою руку. Я відчув доччину силу.

— Я рада, що ти приїхав, — сказала вона. — Глибоко в душі я завжди вірила, що ти зник лише тимчасово.