Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

попросила мене принести їй води. Я взяв відра і пішов стежкою в снігу. Цікаво, чи вона ходила по воду в тому взутті на високих каблуках і в халаті. Але найбільше мене цікавило, що сталось багато років тому і чому я ні про що не довідався.

До покинутого подвір’я було двісті метрів. Коли Гаррієт сказала, що та жінка перед трейлером моя дочка, я одразу ж у це повірив. Гаррієт не могла обманювати. Я намагався пригадати момент, коли вона могла завагітніти. Єдине розумне пояснення цьому, думав я, ступаючи в снігу, — те, що Гаррієт зрозуміла, що сталось, після того, як я зник. Отож зачаття мало відбутись приблизно за місяць до того, як ми розстались.

Я намагався пригадати.

Ліс мовчав. Здавалось, ніби я крався снігом, наче гном, який втік із якоїсь чудернацької казки. Ми з нею завжди кохались тільки на її розкладному дивані. Отож на ньому ми зачали нашу дочку. Коли я від’їжджав, а Гаррієт даремно на мене чекала, вона ще нічого не знала. Лише згодом вона все зрозуміла, та мене вже не було.

Я напомпував води. Після цього відставив відра і зайшов до покинутого будинку. Вхідні двері були проламані. Вони вилетіли з однієї завіси, коли я штовхнув їх ногою.

Я обійшов кімнати, в яких тхнуло цвіллю та гнилим деревом. Усе, що там залишилось, нагадувало уламки затонулого корабля. Зі стін з-під шпалер стирчали клапті газет. Газета «Юснан» від 12 березня 1969 року. Дорожньо-транспортна пригода сталась... Продовження не було. На цій фотографії пані Матсон показує одну зі своїх останніх, створених із великою любов’ю, вишитих картин... Фотографія була порвана — можна було розгледіти лише обличчя та одну руку пані Матсон, вишивки не було. У спальні стояли рештки двоспального ліжка. Воно було розтрощене, наче порубане сокирою. Хтось із люті порубав ліжко, щоби воно не дісталось більше нікому.

Я намагався уявити тих людей, які колись тут жили, а потім назавжди покинули цей дім. Проте вони відвернули свої обличчя. Покинуті будинки — це наче стенди музеїв з утраченими фондами. Я вийшов надвір і думав про те, що тепер у мене з’явилася дочка, зовсім несподівано, у лісах на південь від Гудіксвалля. Дочка, якій мало бути десь тридцять сім років і яка жила в трейлері. Жінка, що вийшла на сніг у рожевому халаті та взутті на високих каблуках.

Я зрозумів одну річ. Гаррієт не підготувала її. Звісно ж, вона знала, що в неї був батько, проте не знала, що це я. Отож здивованим був не тільки я. Гаррієт приголомшила нас обох.

Я взяв відра і пішов назад. Чому моя дочка жила у трейлері посеред лісу? Хто вона? Коли ми привітались за руку, я не наважився подивитись їй у вічі. У ніздрі вдарив різкий запах парфумів. Її рука була спітніла.

Я поставив відра, щоби перепочити.

— Луїз, — уголос сказав я. — Я маю доньку на ім’я Луїз.

Від тих слів я занімів, трохи злякався, але й утішився. Гаррієт подолала кригу на Янсоновому гідрокоптері і привезла звістку про ще одне життя, а не лише про смерть, яка невдовзі її забере.

Я приніс відра до трейлера і постукав у двері. Луїз відчинила. Вона і досі була взута у черевички на високих каблуках, але замість халата надягла штани і светр. У неї була напрочуд гарна фігура. Я зніяковів.

У трейлері було зовсім тісно. Гаррієт причаїлась за невеличким столом коло вікна. Вона всміхнулась, я собі теж. У трейлері було тепло. Луїз варила каву.

Луїз, як і її мати, мала гарний голос. Якщо й крига вміла співати, то моя донька тим паче.

Я роззирнувся в трейлері: засохлі троянди, що звисали зі стелі, поличка з папером та листами, стара друкарська машинка на дзиґлику. Було там і радіо, зате не було телевізора. Мене занепокоїв її спосіб життя. Здавалось, він нагадував мій.

Отак ти з’явилась, думав я. Найбільша несподіванка в моєму житті.

Луїз виставила термос і пластикові горнятка. Я сів на ліжку поруч із Гаррієт. Луїз стоячи дивилась на мене.

— Я рада, що не плачу, — промовила вона. — І як добре, що ти не впадаєш в істерику, запевняючи про свою радість від новини.

— Я ще не зовсім усвідомив, що це справді сталося зі мною. Крім того, я ніколи до кінця не втрачаю самовладання, як би не хвилювався.

— То, може, ти не віриш, що це правда?

Мені пригадалися старі запорошені стоси по-протокольному одноманітних розповідей про молодих чоловіків, які зрікались батьківства.

— Я впевнений, що це правда.

— Тобі сумно, що ти не познайомився зі мною раніше? Що я з’явилась у твоєму житті так пізно?

— Я досить загартований, щоб сумувати, — відповів я. — Зараз я просто вражений. Ще годину тому в мене не було дітей. Я ніколи не думав, що це станеться.

— Ким ти працюєш?

Я подивився на Гаррієт. Отож вона нічого не розповідала Луїз про чоловіка, що був її батьком, навіть те, що він був лікарем. Це мене обурило. Що вона взагалі розказувала про мене? Що її батьком був усього лиш випадковий чоловік?

— Я лікар. Принаймні був.

Луїз поглядом оцінювала мене, тримаючи в руці горнятко з кавою. На кожному пальці вона мала по персню, навіть на великих пальцях.

— Який лікар?

— Хірург.

Вона скривилась. Я згадав про свого батька і його реакцію на те, як я, п’ятнадцятирічний, розповів йому про вибір своєї професії.

— Ти можеш виписати рецепт?

— Уже ні. Я на пенсії.

— Жаль.

Луїз відсунула горня і натягнула на голову в’язану шапку.

— Малу потребу можна справити за трейлером, притрусивши те місце снігом. Велику — в сухому туалеті біля дровітні.

Вона зникла за дверима, балансуючи на своїх високих каблуках. Я обернувся до Гаррієт.

— Чому ти не розповіла мені? Як тобі не соромно?

— Не смій звинувачувати мене! Я не знала, як ти зреагуєш.

— Було би простіше, якби ти мене підготувала.

— Я не наважилась. Ти міг залишити мене посеред дороги, і на тому подорож закінчилася 6. Звідки мені було знати, чи ти хотів мати дітей?

Гаррієт мала рацію. Вона не могла передбачити мою реакцію. Вона мала повне право не довіряти мені.

— Чому вона так живе? Як заробляє собі на життя?

— Вона так захотіла. А що вона робить, я не знаю.

— Щось та