Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

кімнати з тонкими стінами. Нам чути було розмову двох людей із сусідньої кімнати. Їхні голоси то стихали, то голоснішали. І я, і Гаррієт напружено вслухались, але не могли розібрати слів.

— Ти й далі любиш підслухати? — запитала вона.

— На моєму острові нема за ким підслухати.

— Ти завжди слухав, коли я розмовляла по телефону, хоча й удавав байдужого, гортаючи книжку чи газету. Саме так ти намагався приховати свою надмірну цікавість. Пригадуєш?

Мене обурили її слова. Хоча, звісно ж, вона мала рацію. Я завжди любив підслухати, починаючи змалку — коли схвильовано перешіптувались мої батьки. Я стояв за прочиненими дверима і підслуховував за своїми колегами, пацієнтами, я слухав особисті розмови в кафе та поїздах. Я переконався, що більшість розмов містили дрібну, майже непомітну брехню. Невже завжди так було, питав я себе. Чи завжди існувала ця потреба у брехливих відхиленнях у розмові, аби тільки вона мала хоч якийсь зміст?

Розмова в сусідній кімнаті припинилась. Гаррієт втомилась. Вона лягла і заплющила очі. Я надягнув куртку і вийшов у безлюдне містечко. Довкола крізь вікна пробивалося синє світло. Поодинокі мопеди, автомобіль, що промчав надто швидко, і знову тиша. Гаррієт хотіла, щоб я познайомився з її дочкою. Чому? Щоб доказати, що вона прекрасно дала собі раду без мене і народила дитину, якої мені так і не судилось мати? Того зимового вечора мене охопив смуток.

Я зупинився біля освітленої ковзанки, на якій навколо червоного м’яча кружляли декілька підлітків із ключками для банді[3]. Мені пригадались дитинство і молодість. Гострий звук ковзанів, які човгали по кризі, ключки, що вдарялись об м’яч, поодинокі вигуки та падіння, після яких треба було відразу ж піднятись. Мені пригадалося саме це, хоча я й жодного разу не тримав у руках ключку для гри в банді, а відразу захопився хокеєм, де гра завдавала набагато більше болю, ніж та, за якою я оце спостерігав.

Швидко встати, якщо впав.

Це було головне правило на дитячих хокейних майданчиках. Воно діяло й далі в моєму житті. Завжди швидко встати, якщо ти впав. Ніколи на лежати. Але саме це я зробив. Я залишився лежати після того, як зробив ту велику помилку.

Я спостерігав за грою і зауважив дуже маленького хлопчика, найменшого з усіх, до того ж товстого, хоча, може, він усього лиш був занадто закутаний? Він грав найкраще: набираючи швидкості, як ніхто, торкався ключкою м’яча, навіть не дивлячись на нього, блискавично фінтив і завжди був готовий прийняти пас. Я зауважив, що всі інші гравці усвідомлювали його перевагу над ними. Маленький товстун рухався на своїх ковзанах швидше за інших. Я спробував уявити себе одним із гравців на ковзанці. Ким би я міг бути зі своєю надто важкою хокейною ключкою? У всякому разі не тим швидким і надзвичайно обдарованим хлопцем. Я був би одним із решти, недосвідченим новачком, якого в будь-яку мить могли замінити таким самим іншим.

Ніколи не лежи, коли можеш устати.

Я зробив те, чого не можна було робити.

Я повернувся в готель. Нічного портьє не було, вхідні двері відмикались ключем від кімнати. Гаррієт лежала під ковдрою. На її нічному столику стояла пляшка з горілкою.

— Я вже подумала, що ти втік, — сказала вона. — Я вже засинаю. Я трохи випила і прийняла знеболювальне.

Вона повернулась на другий бік і невдовзі заснула. Я обережно поміряв її пульс на зап’ясті. 78 ударів на хвилину. Я сів у крісло, ввімкнув телевізор, але так тихо, що навіть мої, звиклі до підслухання вуха, не могли розчути новини. На екрані звичайні картини — закривавлені, голодні, стражденні люди. І чималий ряд гарно одягнутих чоловіків зі своїми безконечними виступами — безпощадні, завжди усміхнені та зарозумілі. Я вимкнув телевізор і ліг на ліжко. Перш ніж заснути, я думав про молоду світловолосу полісменку.

О першій годині наступного дня ми наближались до Гудіксвалля. Сніг припинився, ожеледиці на дорозі не було. Гаррієт указала на знак із написом «Ронґеваллєн». Дорога була погана, виїжджена великими лісовозами. Ми знову звернули, цього разу на приватну дорогу. Ліс був густим. Цікаво, що за людина була дочка Гаррієт, якщо вона жила сама так віддалено в лісі. Єдине, про що я запитав у Гаррієт під час поїздки, чи в Луїз були чоловік або діти. Ні, не було. Колоди дерев лежали складені стосами обабіч дороги. Дорога була схожа на ту, що вела до будинку Сари Ларсон.

На галявині виднілось декілька завалених будівель із парканами. Поруч стояв трейлер із натягнутим тентом.

— Ми приїхали, — сказала Гаррієт. — Моя дочка живе тут.

— У будинку на колесах?

— А хіба ти бачиш тут ще якийсь будинок із цілим дахом?

Я допоміг їй вийти з машини і витяг ходунці. Зі старої собачої буди долинав шум мотора. Вочевидь, це був генератор. На даху трейлера висіла супутникова антена. По той бік трейлера відкривався прекрасний краєвид. Ми простояли декілька хвилин, але нічого не відбувалось. Мені страшенно хотілося на свій острів.

Двері трейлера відчинились, і звідти вийшла жінка. На ній був рожевий халат і взуття на високих каблуках. Її вік було важко визначити. В руці вона тримала гральну карту.

— Це моя дочка, — промовила Гаррієт.

Спираючись на ходунці, вона підійшла до жінки, що намагалася втримати рівновагу на високих каблуках на снігу.

Я не зрушився з місця.

— Це твій батько, — сказала Гаррієт до своєї дочки. Пахло снігом. Я думав про Янсона і хотів, щоб він приїхав сюди на своєму гідрокоптері і забрав мене якнайскоріше.

Ліс

1

Моя дочка не має криниці.

Звичайно ж, у її трейлері не було водопроводу. Проте навіть на подвір’ї не було помпи. Щоби набрати води, мені довелося йти стежкою вниз уздовж схилу, через невеликий гай до іншого покинутого дому з порожніми вікнами і воронами, що обачливо намагалися втримати рівновагу на краю комина. На тому подвір’ї стояла іржава водяна помпа. Коли я піднімав і опускав її ручку, іржаве залізо стогнало.

Ворони завмерли.

Це було перше прохання моєї дочки — принести два відра води. Я тішився, що вона не сказала нічого іншого. Вона могла вигнати мене геть, або ж на неї міг напасти неймовірний радісний шал від зустрічі зі своїм батьком. Але вона всього лиш