Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

— Не дитина, а доросла жінка практично середнього віку.

Коли ми вийшли з хліва, я бачив її силует перед собою. Незабаром небо всіють зорі, вони вже починали миготіти.

— Норрляндська ніч ніколи не буває геть темною, — промовила Луїз. — У містах уже не видно зірок. Саме тому я живу тут. Коли я жила в місті, то мені бракувало темряви і тиші, та найбільше — зірок. Не розумію, чому нікому не спадало на думку, що ця країна має фантастичні природні ресурси, які тільки й чекають, коли їх почнуть використовувати. Чому ніхто не продає тишу, як-от ліс чи руду?

Я розумів, що вона мала на увазі. Тиша, зоряне небо, може, навіть самотність стали практично недосяжними для багатьох людей. Я подумав, що все ж вона, мабуть, була схожа на мене.

— Я планую започаткувати одну справу, — сказала вона, — мої друзі-боксери будуть співвласниками. Ми продаватимемо ці мерехтливі тихі ночі. Колись ми сильно розбагатіємо, я впевнена.

— Хто твої друзі?

— За декілька кілометрів на північ є одне покинуте село. Якось у 1970-х роках його покинув останній мешканець. Хати стояли порожні, ніхто не хотів їх мати навіть як літні будиночки. Проте один старий італійський швець, Джаконеллі, приїхав сюди, шукаючи тиші. Тепер він живе в одному з будиночків і виготовляє дві пари взуття на рік. Кожного року на початку травня в полі за його домом сідає гелікоптер. З нього виходить чоловік із Парижа, забирає взуття, платить за роботу і залишає замовлення на той рік. У крамниці Спармана, давно вже закритій, живе старий рокер. Він мав псевдо Рудий Ведмідь, записав дві жовті платівки з синґлами і змагався з рокерами Раґґе та Ольгою за титул шведського короля року. У нього було вогненно-руде волосся, і він записав прекрасну обробку «Peggy Sue»[4]. Але на свято літнього сонцестояння, коли ми накриваємо наш стіл на рингу, всі просять його заспівати «The Great Pretender».

Я дуже добре пам’ятав ту пісню в оригінальному виконанні The Platters. Ми з Гаррієт танцювали під неї. Якби я постарався, то згадав би всі строфи тієї пісні. Проте Рудий Ведмідь із його жовтими платівками з синґлами були мені незнайомі.

— Отже, тут живе чимало незвичайних людей.

— Вони є скрізь, але їх ніхто не зауважує, бо вони старі. У наш час старі люди мають бути прозорими, як скло. Найкраще, щоб їх взагалі не було видно. Ти теж ставатимеш дедалі прозорішим. Моя мама вже така.

Ми мовчки стояли. Здаля пробивалося світло з трейлера.

— Часом мені хочеться залізти спати у свій спальник тут на снігу, — сказала Луїз. — Синє світло місяця уповні створює відчуття пустелі. Там теж холодні ночі.

— Я ніколи не був у пустелі. Якщо не враховувати піщаних дюн Скаґена.

— Колись я все ж ляжу спати надворі, ризикуючи більше ніколи не прокинутись. У цих краях живуть не лише рокери. Є й джазмени. Коли я тут лежатиму, вони стоятимуть довкола мене і гратимуть повільну жалібну мелодію.

Я йшов за нею по снігу. Десь далеко кричав нічний птах. Зірки падали і загорялися знову. Я намагався зрозуміти те, що вона сказала.

Вечір був незвичайним.

Луїз готувала вечерю в трейлері, поки ми з Гаррієт тіснились на вузькому ліжку. Коли я сказав, що нам треба вирішити, де ночувати, Луїз відповіла, що ми троє помістимось на її ліжку. Я хотів заперечити, але не наважився. Потім Луїз дістала бутель дуже міцного вина зі смаком аґрусу. Гаррієт виставила одну зі своїх пляшок горілки. Луїз подала, за її словами, тушковану лосятину з городиною, вирощеною одним із її друзів у теплиці, що правила йому за домівку. Звали його Улоф, спав він серед огірків і був одним із тих, кого Луїз зустрічала на боксерському рингу навесні.

Ми всі швидко сп’яніли, найбільше Гаррієт, — вряди-годи вона починала дрімати. Луїз мала кумедну звичку клацати зубами, як випивала келих вина. Я ж намагався не піддаватись алкоголю. Проте мені не вдалось.

З дедалі заплутанішої уривчастої розмови в мене склалось приблизне уявлення про спільне життя Луїз та Гаррієт. Вони завжди підтримували контакт, часто сварились і майже ніколи не погоджувались одна з одною. Проте вони любили одна одну. Мені дісталася сім’я, де було багато гніву і сильна любов, яка тримала цю сім’ю вкупі.

Ми довго розмовляли про собак. Не таких, яких водять на повідку, а про диких псів з африканських рівнин. Моя донька сказала, що вони нагадують її лісових друзів. Африканська зграя псів метляє хвостами зграї боксерів із Норрлянду. Я розповів, що в мене був пес, чию породу неможливо було визначити. Луїз схвально закивала головою, коли зрозуміла, що пес вільно бігав на острові моїх дідуся та бабусі. Її зацікавлення викликала навіть стара кицька.

Врешті Гаррієт заснула від знемоги, горілки й аґрусового вина. Луїз акуратно накрила її коцом.

— Вона завжди хропла. Коли я була малою, то уявляла собі, що це не вона, а мій батько приходив щоночі в подобі невидимої істоти й хропів. Ти хропиш?

— Так.

— Ура, вип’ємо за мого батька!

— За мою доньку!

Вона абияк наповнила наші келихи, червоне вино вилилось на стіл. Вона витерла його просто долонею.

— Коли я почула, що приїхало авто, і вийшла на подвір’я, мені стало цікаво, якого це хлопа привезла Гаррієт.

— Вона часто приїжджає в гості з різними чоловіками?

— Хлопами. Не чоловіками. Вона завжди знаходить когось, хто привозить її сюди, а потім назад додому. Вона може сидіти в кафе на Сьодері в Стокгольмі з жалібним і втомленим виглядом. І завжди хтось пропонує їй свою допомогу, наприклад, підвезти додому. Вже сидячи в машині, тепер із ходунцями в багажнику, вона каже, що її треба відвезти за триста кілометрів на північ, південніше Гудіксвалля. На диво, майже ніхто їй не відмовляє. Але їй швидко набридає, і вона знаходить когось нового: мама нетерпляча. У моєму дитинстві було й таке, коли кожного недільного ранку в маминому ліжку був новий чоловік. Я любила вискакувати на них і будити, аж доки моя присутність починала їм дошкуляти. А потім бувало й таке, що вона довго навіть не дивилась на чоловіків.

Я вийшов надвір справити малу потребу. Ніч палахкотіла зірками. Крізь вікно було видно, як Луїз поклала подушку під голову своїй матері. Я мало