Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

Тільки трохи тхне. Тут стоять одне навпроти одного: пам’ятник радянським воїнам і американське посольство. Обеліск на честь солдатів блищить настромленою п’ятикутною зіркою і золотими написами по-російськи та по-угорськи. Це єдиний такий пам’ятник на все місто, всі інші відтранспортували в Соборпарк. Типовий радянський менгір, убитий у цю землю якимось совєтським Обеліксом, оточений високим загородженням, щоб ніхто не безчестив його написами, свастиками, шльондрами. Цей останній лискучий білий кит комунізму охороняється, наче єдина квітка, яка вціліла після атомної війни. Працівники американського посольства мають змогу дивитися на нього зі своїх вікон, тільки незрозуміло, чи вони взагалі його помічають, будучи заклопотаними війною з тероризмом, незрозуміло навіть, чи вони взагалі коли-небудь виходять зі своєї фортеці. З другого боку площі на пам’ятник можуть дивитися працівники угорського телебачення, що знаходиться у величезному, оздобленому з візантійською пишнотою будинку з сімнадцятим номером, де перед війною була біржа. Великий пам’ятник — це насправді найменший фрагмент площі, він губиться в надмірі сецесійних декорацій, барельєфів, балконів. Цей пам’ятник, хоч і невидимий, — це сам центр міста, який, однак, знаходиться на узбіччі, бо на площі Свободи ніколи нема натовпів. Її обминають трамвайні лінії: двійка їздить уздовж Дунаю, а четвірка і шістка — з Нодькюрута. Площа Свободи нікому не по дорозі. Натовпи ходили по ній тільки раз, коли восени 2006 року брали штурмом будинок телебачення і починалися антиурядові заворушення, що шокували цілий світ: усі були твердо переконані, що угорці займаються виключно варінням гуляшевого супу і танцюванням чардашу.

Угорщина складається з дев’ятнадцяти комітатів і має кілька географічних областей або, простіше кажучи, східну та західну частини, між якими кордоном є сам Дунай, що розтинає країну рівно навпіл. Такий собі незмінний рубіж між азіатським степом та європейською Панонією. Географічний центр країни знаходиться трохи на південний схід від Будапешта, коло села Дансентмікловш. Пам’ятаю, що в середині вісімдесятих там знаходився (а точніше, в селі неподалік від Олбертірша) винзавод, який виробляв вермут. Ще ліцеїстом я провів у Дансентмікловші канікули, тоді підробляв на пилорамі, обтесуючи деревину від кори, і попивав вермут, винесений із заводу випадковими друзями. З того часу на вермут не можу навіть глянути. Також пригадую місцевого міліціонера, котрий вивалювався з сільського буфету, сідав за свій приватний «Трабант» і гнав ним хвацько по сільських дорогах, зовсім не думаючи про репутацію своєї служби. Зараз не згадаю, як він виглядав, але пам’ятаю, що якось у буфеті він надів мені на голову свою міліцейську фуражку і дуже з цього веселився.

Східна Угорщина бідніша, з більшим безробіттям, з Великою низовиною, пуштою і закритими заводами; західна — багатша, більш австрійська, більш словенська. Західна Угорщина — нерівна, східна — плоска за винятком півночі, де знаходяться гори Бюкк і Матро з найвищою вершиною країни. На вершині Кейкеш — стовпотворіння, черга в ресторанах з самообслуговуванням, людно на оглядовій терасі телевізійної вежі, тісно на автостоянці. По лижному спуску демонстративно з’їжджають дау-гіллери, наче із Ґубалувки[48]. Тому й не дивно, що угорці тужать за своїми Карпатами.

Навіть Будапешт ділиться на Схід і Захід: Пешт — брудніший, бідніший, говорить східним діалектом; Будин, у свою чергу, — спокійніший, багатший, зайнятий своїми справами. На базарах Будина панує більший орднунґ, овочі старанніше та охайніше поскладані, продавці ошукують більш вишуканим чином. Пешт за переконаннями більш лівий, Будин — правий. Поблизу Москва тейр, окрім безхатченків, п’яниць і грубих циганок, що торгують рукавичками, вдається запримітити купки неонацистів у блискучих бомберах, вичищених черевиках та з чистими, новими копіями німецьких польових шапок. Це, певно, фашисти з організації «Вейр ейш Бечюлет»[49] — надійний електорат партій MIÉP та Йоббік[50]. Десь поодинці прошмигують також прості скінгеди, мілітаристи, націоналісти: патлаті, в шкіряних плащах, з нашивками групи «Металліки» і гербами Арпадів — усе в них переплуталося: минувшина, поп-культура, міфологія. Частенько їх також бачу в інтернет-кафе на Лювьогаз утцо, коли вони крадькома лазять по різних дивних сайтах, причому зовсім не порнографічних, або енергійно воюють у комп’ютерних іграх, суть яких полягає в стрілянині з-за рогу. Їхня уява, мабуть, має працювати на найвищих обертах, щоб ті віртуальні тіла розстріляних дяпсиків замінились на циганських ділків чи румунських солдатів.

У басейні ім. Ком’яді, куди ходжу купатись узимку, завжди вибираю собі шафку, яку найпростіше потім знайти — не за номером, який легко забути, а наприклад, за різними написами. Отож ставлю одяг у шафку або із зіркою Давида, або із написом «Гойра Вошош», або «О курво оняд». У кожній живорозмовній мові існує тяжіння до скорочення її компонентів — також і в угорській, але тут воно відбувається інакше, ніж у польській. В Угорщині просто кажуть «Оняд», тобто «Твоя матір» і все тут зрозуміло: можна образитися, бити в пику, можна відповісти іншим матом, але не треба вже згадувати курв, бо в словосполученні «твоя матір» курва демонстративно прихована.

Я люблю угорські матюки — це невід’ємна складова щоденної мови, і тут немає нічого дивного, от тільки їх вимовляють, як правило, без агресії. У мовленнєвий потік просто вплітається традиційне «босд меґ», і розповідь про світ об’єктивної дійсності далі собі продовжується. Про футбол, політику, риболовлю, погоду. У цьому «босд меґ» є якесь обурення, смуток, болісна згода з футбольною поразкою, з політичним словоблудством, із невдалою риболовлею, із дощами, що затягнулись надовго.

Я вибираю шафку із написом «Ґеці ціґань гозо» тобто «Обкінчаний цигане, геть додому!» Гаразд, але куди саме? У 1956 році на стінах виписували «Русскік гозо» — «Росіяни, геть додому». І вони пішли — от тільки через сорок років, але пішли, бо мали все-таки якийсь свій дім. А куди ж має піти циган, у яку країну? В Індію?

У старому Будапешті мені найбільше подобається Тобан, оскільки його вже нема. Це був довоєнний квартал одноповерхових будиночків, вишикуваних дугою в напрямку ріки. Квартал, що втиснувся поміж Замковою горою та горою Ґеллейрта, знесли в тридцятих роках, і нині на цьому місці звичайний парк. Залишилась тільки назва. А тоді там проживали серби, була в них і сербська церква, на Дунаї відбувались обряди хрещення. То був Рацварош (Сербське місто), на згадку про нього залишилась тільки назва купальні — «Рац фюрдьо», — яку тепер переробляють під готель. Зник також «Рац керт» (Сербський город), звичайний пивбар із пивом у пластмасових склянках. Улітку тут було завжди людно, молодіжно, алкогольно і зовсім приємно. Зараз заведено ходити на пиво у відреставрований єврейський квартал. Мертвий квартал винищеного народу ожив, як і близький мені краківський квартал Казім’єж, завдячуючи модним кафе