Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

в силі розвіяти ні патрулювання, ані проганяння перекупок. Поліцаїв, як правило, п’ять або шість; про всяк випадок вони дружно стежать тільки за собою, палять цигарки, висилають есемески, нікому не заважають, а отже, і їм ніхто не морочить голови.

Вони ходять групками не тільки в переході під площею Нюґаті, але також на площі перед вокзалом «Келеті», у переході під площею Кальвіна, на площі Москви. Будапештські поліцаї не патрулюють вулиць у парах, не проходжаються повільним, поважним кроком тротуарами, вони завжди стоять, збиті в купки, у своїх чудернацьких бейсболках, які сильно применшують їхню самоповагу.

Москва тейр будить у мені суперечливе захоплення. З одного боку, просто страшно на неї дивитись, і в той же час годі відвести від неї погляд. Я стою, по-дитячому витріщаюся на кавалькади автобусів і трамваїв, що прибувають і від’їжджають з тої величезної, гидкої кінцевої зупинки. Москва тейр — це транспортний центр Будина. Звідси від'їжджають четвірка та шістка, без яких ніхто не уявляє собі цього міста. Герой «Втраченої долі» Імре Кертейса, повернувшись із Освєнціма до Будапешта, виходить на Нюґаті і бачить четвертий та шостий трамваї, що пересуваються по Нодькюруті, і приходить до висновку: тут насправді нічого не змінилося, світ продовжує перебувати у своєму попередньому стані. До тих пір, поки четвірка та шістка будуть їздити по Нодькюруті, доти і буде на світі і Будапешт, і вся Угорщина.

З площі Москви також відправляються автобуси до Будакесі, на Швабську Гору, на замкову гору і трамваї в напрямку площі Ґеллейрта, площі Моріца, кладовища Форкошрейті і до Холодної Долини. Тут проходить велика евакуація міста в усіх напрямках, постійний рух та гамір, що завмирає тільки вночі. Площа Москви потопає в бруді, натовпі та посліді голубів під оком збайдужілих, ледь не реквізитних, поліцаїв із закладеними в кишені руками. Взимку вони не відходять ні на крок від входу до метро, звідки постійно віє теплий струмінь повітря.

Тільки тут я беру ці нав’язливі листівки, у яких рекламують дев’яностовідсоткові знижки у взуттєвому магазині, тільки тут я сповільнюю хід, щоб послухати вуличного віртуоза, що грає на заповнених водою бутлях, тільки тут огида змушує мене зупинитися і зміряти її поглядом.

На площі Москви біля п’ятої-шостої години ранку збираються безробітні із Семигороддя. Клубочаться, наче зграя промерзлих брудних голубів, які чекають, аж поки їм якийсь угорський добродій кине пару крихт хліба, задля чого, власне, і приїхали із Тімішоари чи Клужа. Правда, цих назв тут ніхто не вимовляє, а якщо їх і знають, то тільки тому, що це якісь чудернацькі варіанти угорських Темешвара та Коложвара.

Подих сучасності на площі Москви відчуємо тільки на місці, де розвертаються трамваї четвертого та шостого маршрутів: на ці маршрути недавно запустили найновіші моделі «Сіменс Комбіно». Їх довжина — п’ятдесят три метри, тому вони вважаються найдовшими у світі. Ось і справжній привід для гордощів.

Площа Москви — це символ. В однойменному фільмі Ференца Тюрюка Москва тейр — це вісь, навколо якої обертається світ зображених героїв. Я люблю це браве кіно про групу вісімнадцятилітніх юнаків, які складають екзамени на атестат зрілості навесні 1989 року. Особливо мені подобається остання сцена, у якій головний герой поза кадром розповідає, що сталося з його друзями. Фоном для фільму послужила пришвидшена зйомка площі Москви, зроблена згори, мабуть, із верхньої точки Варфок утцо. Змінюються пори дня, тисячі людських мурашок дріботять швиденько між трамвайними зупинками та станцією метро, четвірка, шістка, вісімнадцятка, п’ятдесятшістка щомиті прибувають і відправляються. Ось — справжній центр світу. Також і мого світу.

«Москва тейр» — це кіно про юних ідіотів із атрофованими історичною та політичною свідомістю. Може, власне тому я асоціюю себе з цим фільмом, мабуть, я теж був таким. Кіґлер, Роял, Петьо проводять час на вечірках (на які потрапляють зазвичай непрошеними гістьми), п’ють, палять, хімічать у школі, а довколишній світ якраз змінюється: ось у 301-му секторі Нового комунального кладовища проходить перепоховання Імре Надя, а ось і Віктор Орбан вимагає виходу совєтської армії з території Угорщини, а ось незабаром помре Янош Кадар. Хто це Імре Надь? — щиро дивуються, дивлячись у новинах про перепоховання легендарного прем’єра, водночас чекаючи від диктора повідомлення про те, чи їхні іспити будуть анульовані.

Коли липневого дня 1989 року Кіґлер та Петьо біжать вокзалом «Келеті», щоб встигнути на поїзд до Відня, звідки хочуть добратися аж до Амстердама, вуличний продавець газет викрикує: «Неймовірна новина! Спеціальний випуск! Помер Янош Кадар!» Але Кіґлер та Петьо цього не чують, мають на собі рюкзаки, підроблені квитки і думають про цілий світ, а не про Угорщину, Яноша Кадара, Імре Надя і зміну системи. Ці речі абсолютно до них не промовляють, ця країна їх зовсім не цікавить, більше того, вони хочуть з неї виїхати. Ну бо хто такі Імре Надь та Янош Кадар разом узяті в порівнянні з Амстердамом, Парижем, Віднем? Тим паче, що ті обидва вже не живуть, а Амстердам, Париж і Відень — вічні, як вічною є молодість Кіґлера та Петі. Вічна в тому єдиному моменті, який треба використати, бо за мить він промине. Кількома сценами раніше, коли бабуся Петі, нервово затягуючись цигаркою, дивилася по телевізору похорон Надя, її внучок у сусідній кімнаті на повну гучність слухав музику, а потім кричав, що хоче їсти, бо зголоднів, і взагалі, — все його дістало.

Якщо б сьогодні хтось надумався зняти продовження цього фільму, наприклад, «Москва тейр 2. Двадцять років потому», то жоден із героїв не насмілився б не знати прізвища Імре Надя, і реакція на смерть, скажімо, Ференца Дюрчані або Віктора Орбана вже не була би такою байдужою. Сьогодні угорці живуть у нескінченному політичному реаліті-шоу, у якомусь національному «Big Brother»[47], у викривленій дійсності, де тимчасова війна соціалістів та консерваторів — наче поєдинок Ґодзілли із Гедорою, монстром із безодні, або Предатора із Чужим. У цій дійсності щоденність стає політичною, отож треба вдавати, що робиться революція, рятується народ, триває перехід через Червоне море. Дюрчані — це карикатура на Сейчені, Орбан — це карикатура на Кошута, нинішні праві — карикатура на куруців, антигабсбурзьких повстанців з XVIII ст., а нинішні ліві — карикатура на так званих лабанців, прогабсбурзьких лоялістів. Сьогоднішні вуличні перегони з поліцією, що організовуються з нагоди національних свят — це карикатура повстань 1848 та 1956 років.

Якщо найогиднішою площею Будапешта є Москва тейр, то найгарнішою — Соботшаґ тейр. Вона велична, монументальна і зовсім не гнітюча — тут великий простір і глибоке дихання минувшини.