Дмитро Терко - Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко

"Ностальджі"

До зустрічі з П'єром залишалося трохи більше доби. Наш герой вирішив після сніданку прогулятися околицями знайомого йому змалку мікрорайону. Він прожив тут більше трьох років, і якби не трагічна загибель батьків, то не виключено, що й не покинув би Тарасівської. З тих пір змінилося майже все. Двір не впізнати. Він став відкритим і просторим: щезли ряди дров'яних сарайчиків, що належали кожній квартирі для забезпечення автономного опалення, пішла в небуття одна-однісінька лавочка, на якій у будь-який світлий час можна було побачити чи молодшенького сина-мурзилку сім'ї двірника, чи його старшеньку доньку. Їхнім улюбленим заняттям було лузгати гарбузове насіння, дістаючи його, як тоді здавалося, з величенького пакета, скрученого зі старої газети, а потім – спльовувати туди ж навипередки лузгу, заливаючись диким реготом. Одного разу побачив, як малий їсть якісь жовті вишеньки. Спитав, що це в тебе? У відповідь він дістав липкими від соку пальцями за кінчики стебелів жменю немитих плодів, потряс ними переді мною, мовивши набитим ротом: "Черашні". – Як, питаю, "Вчерашні", ти ж їх їси зараз? – На що він тільки смикнув плечима і виплюнув перед собою цілу пригоршню біленьких кісточок. Зовсім не таких, як у вишеньок. Дивина. 

Не було вже на тому дворі і неодмінного атрибуту "італійських салонних кварталів" – численних мотузок з білизною всіх розмірів, станів і фасонів. Раніше, подивившись на них, можна було одразу скласти вичерпну демографічну характеристику будинку. 

Вийшов на вулицю і пішов вниз до перехрестя з Жилянською і Короленківською. Дивись: тут був колишній дитячий майданчик і корти. Тепер все ужалось у трикутник скверу ім. Дмитра Пешева, а Тарасівська плавно перейшла у невеличку вуличку Василя Яна. Це був легендарний скверик. Тут вигулювали своїх чад і поодинокі мамаші, і фрібелічки з групками малих вихованців у 5 – 6 осіб. Саме тут він у віці 2,5 років вперше спробував свої сили, намагаючись зрушити з місця качелі-гойдалки, зварені зі сталевих труб – мабуть, для того, аби витримувати вертких хатніх няньок-працівниць з їхніми кавалерами. 

Короленківська вже давно стала магістральною. Та колись це був тупик, весь захаращений контейнерами. Але найцікавіше, саме те, що манило і притягувало хлопчика, було далі – за теперішньою територією СТО. Воно було доступне і жадане. Це – маневровий паровозик "зозуля", майже іграшковий і живий. Він, наче жваве "вороненя", рухався вздовж каналу Либіді раз на годину: спершу в один бік, потім – у зворотний. Це ніколи не припинялося: так з понеділка і до наступного, в будні і у неділю, у свята і у вихідні. Безупинно.

Тато відводив сина спостерігати цю картину. Апофеозом було, коли "зозуля", неквапливо діставшись середини проїзду, призупинялася і з гучним шипінням видихала хмару білого пару. Татко брав сина на руки, і йому здавалося, що він у хмарах високо над землею.

Далі було теж цікаво: виявляється, "вороненя" очікувало від семафора на дозвіл забратися у своє "гніздечко". Та ось яскраво-червоне світло змінювалося на зелене, лунав радісний свисток, паркан відчинявся, і можна рушати далі.

Вистава підходила до кінця. Ставало сумно. Тому, коли паровозик зникав за воротами, вони, бувало, навідувались до батьківських приятелів, які саме мешкали тут неподалік.

Перший з таких візитів залишив на пам'ять про себе кругленького синця на лобі Тіно. Він заробив його через жвавість натури. Хоча у віці трьох років навряд чи ви знайдете повсякденно сонного хлопчика. Дорослі не прослідкували. Тіно з вітальні службової квартири одразу націлився у велику кімнату, що манила до себе письмовим столом із загадковим блискучим приладдям. Малий не врахував перепаду рівня підлоги: мав би зійти на одну сходинку вниз.

"Плюх" стався ще той: спершу долоні вдарилися об тверду дощату підлогу, а потім – лоб. Добре, що в той момент там була бабуся-медик. Вона одразу підхопила хлопчика і віднесла до кухні. Охаючи і покликавши свою хатню робітницю, вона чергуючись з нею, почала прикладати до лоба малого лід. Обійшлося синцем.  Без струсу, хоча Тіні уклали відлежатися на кушетці. Через годину він вже тренувався креслити кола циркулем "дяді Сені". 

Того дня після повернення додому мамі довелося хутко пригощати синочка "вчорашньою". Татуся в знак повчання, було рішуче відсторонено від "чорашньої" півсклянки кагору. Та Тіно потай компенсував йому, передаючи татусеві жовтеньких... 

Такі спогади далекого дитинства. Тепер можна і попрацювати. Та коли наш герой підійшов до будинку, йому спало на думку провідати Арті. 

Перейшовши на протилежний бік, ступив у підворіття номера 30. Його вже зустрічали насторожені собачі вуха і суворий погляд, в якому вбачалося: "Чи варто тобі сюди, хлопче?" Не вагаючись, Тіно зробив крок вперед, промовляючи вітання псу. Той витягнув морду, потягнув ніздрями повітря і вмить склав вуха, ткнувшись носом у ногу гостя. "А, зачув Ретту, служко. Добре", – і він потріпав пса за холку. 

- Ідемо, покажеш своє хазяйство, – звернувся до нього Тіно, наче як до свого старого приятеля. Вони урочисто зайшли у двір. В цей момент пролунав виклик смартфона. Хлопець включив гучне мовлення. Номер не відслідковувався. 

- Слухаю! 

- Вітаю, Тіно! Це я, Аля. Як чудово, що застала тебе! ("Було б чудово і якби не застала", подумалось Тіні). Мені вкрай треба з тобою зустрітися, друже! ("Відколи ми друзі? Щось не дотямлю", продовжував сумніватися у доцільності подальшого спілкування хлопець). 

- Щось трапилось? Я вже мільйонер?! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍