Pyata ranku - Світ його очима, Pyata ranku

Чергова пісня відіграла свої завершальні ноти й радіоведуча заговорила бадьорим голосом:

[На годиннику десята ранку, а це означає, що час свіжих новин! Сьогодні відбуватиметься суд над винними у нещодавньому теракті…]

Мама Дамі потягнулася до екрана і почала натискати на той, аби перемкнути радіохвилю. Через кілька секунд на зміну голосу ведучої пролунала спокійна мелодія з ніжним голосом виконавця.

У дворі, біля будинку, на лаві сиділи Степанович з дідом Атанасієм. Перед ними стояла дошка з шахами, вони кволо переставляли фігури, без звичного їм ентузіазму. Побачивши Дамі з батьками, які покинули авто та прямували у їх бік, двоє чоловіків привіталися.

Між сусідами, по будинку, зав’язалась коротка розмова. Степанович зі складним виразом обличчя глянув на тихого Дамі. Хлопчик мовчав. Лише кивнув коли з ним привіталися.

Дамі не відчував себе на своєму місці, і стояв відсторонено. Дорослі все розуміли, тому двоє старців більше не затримували родину і на поспішному прощанні – Дамі з батьками рушили до дверей парадного.

Коли вийшли з ліфта, родина одразу наштовхнулась на пана Гната, котрий якраз виходив зі своєї квартири. Старий чоловік з ввічливою посмішкою підійшов до них.

— З поверненням додому! — Пан Гнат опустив погляд на хлопчика, а той вже деякий час тримав очі опущеними, не звертаючи жодної уваги на сусіда. — Радий бачити, що Даміан цілий.

Ці слова Пан Гнат адресував батькам дитини. Мама Дамі скромно кивнула, проводячи долонею по волоссю сина.

— Вітаю, пане. — Слабким голосом промовила вона. — Дякуємо за Ваші слова. — Вона опустила короткий погляд на сина. — Дамі все ще одужує, тому перепрошуємо…

Пан Гнат захитав головою, натякаючи, що все розуміє, і не має жодних претензій. Жінка з полегшенням видихнула. Дамі так і не підняв голови. Він продовжував мовчати, ніби його і зовсім тут нема.

Пан Гнат опустив долоню на плече хлопчика та легенько поплескував ту. Дамі здригнувся всім тілом, проте продовжував тримати лице.

— Одужуй, Даміан. — Сказав на прощання чоловік і направився у бік ліфта.

Він сидів на лаві біля набережної. Прямо під ногами знаходився крутий спуск, а за ним: кущі, дерева, трава, річка. Знайомий пейзаж лоскотав душу, видаючись надміру прекрасним. Навіть кращим ніж у памʼяті.

Дамі одразу зрозумів, що це сон. Надто тихо для реальності. Навіть пташки не співали, не шурхотіла листва, не їздили машини, не ходили перехожі. Тут лише він та краєвид навпроти.

— Гарно. Розумію чому ти захотів потрапити саме сюди.

Поруч з Дамі пролунав знайомий голос. Він повернув голову і побачив маківку кольору каштана. Невідомо звідки – зʼявився Олег. Він сидів поруч. Його дитячі ніжки розслаблено гойдалися, поки хлопчик дивився прямо вперед, розглядаючи краєвид.

Ніби відчувши чужий погляд, він оглянувся і Дамі зустрівся з парою знайомих очей. Олег уважно розглядав друга, після чого яскраво посміхнувся, що навіть очі заблищали.

— Як воно – нарешті повернутися додому?

Дамі деякий час мовчав, змушуючи свого друга чекати. Проте той не мав нічого проти. Олег міг чекати його відповіді годинами, днями, роками...

— Я був не готовий. — Нарешті відповів Дамі. — Точніше… Думав, що в лікарні звик, але зустрівши знайомих – просто застиг.

— Ммм. Розумію.

— І я дуже здивувався.

— Ммм.

— І здається розумію чому ти добре ладнав з дідом Атанасієм. Попри все у нього щирі очі, повні доброти.

Олег всміхнувся на ці слова.

— Пан Гнат привітався зі мною сьогодні. Це було неприємно.

— Ох цей – бридкий, хвостатий, котрий лізе куди не треба! — Невдоволено вимовив Олег.

— Дійсно бридкий…

Між ними знов запанувала тиша. Важко сказати скільки минуло часу. Як ніяк, а він уві сні. Але це не мало значення, бо Дамі хотів продовжити розмову.

— У лікарні сказали, що я «щасливчик» у порівнянні з іншими жертвами теракту.

Дамі підняв долоню та торкнувся повік заплющених очей.

— Лишень пошкодив очі, через той обвал та отримав кілька вивихів.

Він опустив долоню та розплющивши очі – глянув на небо.

— Пощастило, що основний удар припав не на мене…

Очі наповнились вологою, через що картинка розмилася. Тупий біль, котрий не покидав його весь цей час, стис грудну клітину з новою силою. Неприємний спазм схопив горло, що ускладнювало дихання.

— …Пощастило, що знайшовся донор мого віку…

Останні слова далися йому з особливою важкістю.

— Скажи… «Це» боляче?

Дамі глянув заплаканими очима на свого друга, а той лише знизив плечима.

— Звідки ж мені знати? Ти й сам розумієш, що я лише витвір твоєї уяви.

— Витвір моєї уяви… — Тихо повторив за другом, Дамі.

— Дамі, ти живеш у світі, де купа чудовиськ, але примар там немає.

Дві доріжки сліз скотилися зі світло-блакитних очей.

— Не варто обманювати себе. — Олег захитав головою. — Ти лише робиш собі боляче.

— Мені боляче, навіть коли я не думаю…

— Ти думаєш.

— Я не…

— Якби не думав, то я б не прийшов сюди. Кого ти намагаєшся надурити?

Дамі щільно стис губи в пряму лінію. Йому нема чого відповісти на це. Бо правда в тому, що з того моменту, як прокинувся у лікарні, не було ні дня, коли він не думав про нього. Ніхто не відповідав на його запитання. Він все питав і питав. Нескінченно, наче у кошмарі. Він хотів бодай почути його голос, якщо не може побачити. Якби йому дозволили хоча б це, то Дамі нарешті відчув жаданий спокій.

З кожною спробою, дорослих, відвернути його увагу, замовчати неприємну правду, – лихе передчуття лише дужче розросталося, пускаючи своє коріння. Він дитина, а не істота без мозку. Навіть коли йому не відповідають – він здатен знайти відповідь у цьому мовчанні.

— Вони довго приховували від мене твою смерть та й інших теж... — Зрештою визнав Дамі. — Я ще не зустрівся з твоїми дідусем та бабусею, проте мама сказала, що тебе вже поховали.