uriev - Шість оповідань, uriev
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1
«Чому він не пише?»
Вимальовуючи гострим пензлем полум’яну пелюстку розпатланої півонії, раз по раз кидає погляд в бік телефона, що лежить поряд.
«Ні, жодних повідомлень.»
Невже так складно? Просто відправити декілька слів, навіть якщо вони вже нічого не варті. Мовляв, люблю тебе, сумую.
«Скільки вже не пише?»
Насправді рахувати, згадувати дати не потрібно. І без того знає – два тижні та чотири дні. Раніше таких довгих проміжків не траплялося.
«Може самій йому написати?»
Так кортить отримати звісточку… душа ниє від невизначеності.
«Звичайно. Можна щось зопалу настрочити. Нагадати про себе. Випросити ласку.»
Це вже наче хвороба якась. Але хіба вона більше ні на що не заслуговує, нічого не варта? Тільки вимолювати тепло посеред зими.
«Нумо, зосередься!» – внутрішній голос звучить тоном, схожим на мамин.
Бо портрет сам себе не напише. Скільки уже займається цією картиною, скільки ще можна над нею страждати, мучитися?
«Скільки потрібно, стільки й буду. Поки не закінчу.»
Сил вже давно немає, але треба довершити справу. Недороблена, покинута робота – додатковий тягар на душу.
«Хоча б домалювати сьогодні ту кляту півонію!»
Потім можна кинутися на постіль, на ніч забутися.
А завтра по новій – вдень, поки є електрика або ноутбук тримає заряд, сидимо, заробляємо на хліб. Ввечері, запаливши гасову лампу, малюємо. Мріємо про кращі дні, на щось там сподіваємося.
Як і кожен художник, все усвідомлене життя марила про власну студію, про заробіток творчістю. Тож коли з’явилися кошти, першим чином перепланувала кімнату – об’єднала її з балконом, збільшивши простір, перетворивши додаткову площу на маленький кабінет.
Острівець творчості.
В одному кутку – підлоговий мольберт, у протилежному – столик із настільним мольбертом. На стіні висить металева шафка, де зберігаються ґрунт, проклейка, фарби та розчинники. Під столиком – ящики з папером.
Все необхідне під рукою. Та й взагалі зручно, коли від робочого місця до ліжка – кілька кроків через арку, яку пробили в стіні замість вікна.
«Ще три дні якось протриматися. Якщо за цей час сам не напише, задам йому матланку!»
Подумки розриваючись між картиною, прагненням посваритися з хлопцем, що здається зовсім про неї забув, та бажанням зануритися у ліжко, аби чим швидше позбутися навколишнього кошмару, краєм ока раптом побачила, як дивна тінь проникла в кімнату, шкереберть прокотилася по стіні, прослизнула крізь арку, втекла за спину та сховалася у затемненому кутку позаду.
Серце на мить захолонуло – не одразу зрозуміла, що відбувається.
Коли розгледіла матусю в нічній сорочці з бляклим ліхтариком у руці. Жінка застигла на порозі, видивляючись перед собою шлях примруженими, підсліпуватими очима.
«В такому ракурсі виглядає геть старенькою. Але ж навіть шістдесяти немає!»
Проте, зітхнула з полегшенням – то світло ліхтарика, тремтячого в слабкій руці, пробилося у приміщення разом з дверима, що прочинялися поволі, створивши примарний ефект заскочившої в кімнату чортівні.
– Боже, мамо! Як ти мене налякала. Що трапилось?
– Знову тривога, – розпачено просипіла жінка.
– Справді? – повернулася до півонії, промальовуючи чергову мініатюрну пелюстку, намагаючись передати реалістичну гру світлотіні на кожній складочці. – Навіть не почула.
– Можна я тут трохи посиджу?
«Звичайно, посидь! Що за безглузді питання?»
Втім, не чекаючи дозволу, жінка знесилено опустилася на краєчок ліжка.
– Мені мобільник накукурікав.
«Авжеж. Тому й не почула.»
– Я всі ті нав’язливі повідомлення днями вимкнула. Лише дратують.
Бо кидаєшся бува до телефона – думаєш, коханий написав. А там рядова тривога. Тому всі оповіщення, окрім одного-єдиного месенджера, скасувала. Віднині, якщо телефон бринькне приємним звуком, точно знатиме, що це Мирослав.
– Такий пізній час, а ти все малюєш, малюєш. Так я за тебе переживаю. Може спустилася б в укриття?
– Матуся! Ти з кімнати до кімнати ледве дійшла, яке там укриття.
– Так я про тебе. А я вже тут якось сама.
«Що за дурня? В будь-якій стрьомній ситуації краще бути поряд.»
– Не хвилюйся. Ти ж знаєш, трикляті ракети наш район обходять стороною.
– А що як сьогодні не обійдуть?
– В цій глушині ні військових частин немає, ні заводів. Впевнена – сюди навіть не намагаються поцілити. Хіба заради дурості.
– Мені б твою впевненість. Та й дурості у них повні штани!
– В крайньому разі, візьмемо стільчик і вийдемо в коридор. Познайомимося заодно з сусідами. Вони там вічно засідають.
– З сусідами я й без того добре знайома, з усіма спілкуюся. Це ти живеш, наче інопланетянка якась.
– Та знаю, що спілкуєшся. Просто пошуткувала.
«Одразу вчепилася!»
Трохи помовчали. Мати, не маючи змоги із зайнятого на ліжку місця побачити бодай куточок картини, захоплено спостерігала збоку за кропіткими рухами долоні, що тримала пензель.
– Так старанно працюєш…
«Справді. Працюю. Старанно.»
Відклавши на мить пензля, вичавила на палітру краплю фарби з тюбика.
– Каже вже, що тебе непокоїть?
– Ніяк не можу зрозуміти, як ти малюєш з цією доісторичною лампою?
«От же знавці! Всюди одні знавці! Всі гарно розуміються на тому як потрібно, та як краще. Щоправда, самі нічого видатного створити не здатні.»
Вікна в маленькому «кабінеті» зазвичай затягнуті світлонепроникними шторами. Електрична лампа присутня, і навіть не одна. Панель денного світла посеред стелі. Великий світильник на затиску, за допомогою якого можливо виставити світло потрібним чином. Маленька гнучка лампа з прищіпкою, яку можна причепити будь-де. Хоч на краю полотна.
Але коли світло в квартирі відсутнє багато годин, від усіх цих ламп мало сенсу. Вдень хоч не гріх розчинити штори, впустити сіру зимову мряку, проте ввечері…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шість оповідань, uriev», після закриття браузера.
