Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського

Резонно. Повертаюсь до нашої теми. Багато що тобі допікає, багато що тобі нашіптують, і ти сам, либонь, не знаєш, які численні вороги взяли тебе в облогу. Подібно до того, як вороже військо здаля видається дрібним і не вартим побоювань, але страх зростає з його наближенням – дедалі могутнішими виявляються численні його когорти, кремезнішими вояки, щойно починаєш розрізняти окремі постаті, і, нарешті, грізний блиск ворожої зброї змушує розкаятися, що легковажив небезпекою, – так, напевне, станеться з тобою: коли я зберу перед твоїми очима біди, що облягли і тіснять тебе з усіх боків, ти розкаєшся, що засмучувався і боявся менше, ніж варто було, і ти з подивом переконаєшся, побачивши, як тісно вони обступили душу твою – так, що тобі зась прорватися через ворожі лави. Ось коли ти побачиш, через який тлум суперечливих помислів мусив пробиватись той єдиний, на який намагаюсь я нині настановити тебе.

Франческо

Мене проймає жах. Я завжди усвідомлював, що на мене чигає велика небезпека, але по твоїх словах тільки розважив, наскільки недооцінював її, боячись набагато менше, ніж того варта була справжня загроза. Скажи, на що мені залишається сподіватись?

Августин

Найгірше з усіх нещасть – розпач, бо хоч би які були для нього підстави, впадати у нього завжди передчасно. Тому я перш за все хотів би застерегти тебе від розпачу.

Франческо

Мені це відомо, але страх забив мені памороки.

Августин

Тоді розкрий свої очі і душу, а я скажу словами твого найулюбленішого поета:

Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули

Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління.[49]

Зважай на пастки, що розставляє на тебе суєтний світ, на порожні сподівання, що тебе охоплюють, на турботи, що зводять тебе на манівці. Якщо ж починати здалеку, тобі відомо, як духи, найблагородніші з усіх творінь, скинуті були з неба; тож дбай всіляко, щоб не занапастити себе за їхнім прикладом. Як багато є помислів, що на згубних крилах гордині підносять твою душу, а та, свідома власного шляхетного походження, забуває за ним про свою нестійкість, вже добре відому з досвіду. І, занурюючись у марноту мирських успіхів, ти вже не здатен зосередитись на чомусь іншому, і вони вселяють у твою душу погорду і самовдоволення, які породжують зневагу до Творця. Натомість, хоч би якими значними були твої здобутки, вони мають вселяти в твою душу не гордість, а смирення, бо слід би тобі пам’ятати, що дякувати за них ти маєш аж ніяк не собі самому. Бо що привертає серця підданих – я навіть не кажу до небесного, але до земного владики, – якщо не така його щедрість, яка перевищує їхні заслуги? І тоді вони намагаються добрими діяннями виправдати милість, надану їм перше, ніж вони її заслужили. Тепер тобі дуже легко буде зрозуміти, наскільки мізерним є все, чим ти пишаєшся. Ти покладаєшся на свій хист, хвалишся своєю освіченістю, ти в захваті від свого красномовства і своєї скороминучої тілесної вроди. Щодо першого, то хіба ти не бачиш, як часто твій хист зраджує тобі у всіляких справах і як багато є царин красного мистецтва, в яких ти нездатен зрівнятися у майстерності з найпосереднішими з посередніх? Більше того: в природі зустрінеш ти дрібних безіменних тваринок, чиї творіння тобі зась зімітувати, хоч би скільки намагався. Ану, чи тепер пишатимешся своїм хистом! А освіта твоя вся з читання. І прочитав ти багацько всього; але з того, що прочитав, чи багато такого, що пустило коріння в твоїй душі або принесло зрілі плоди? Зазирни глибоко в свою душу і переконаєшся, що всі твої знання разом, у порівнянні з тим, чого ти не знаєш, наче слабкий струмок у літню спеку проти безкрайого океану. Втім, чого варті найширші знання, коли, дослідивши обертання неба і землі, морські простори, і розташування зірок, і властивості трав і каменів, і розкривши таємниці природи, ви не знаєте самих себе? Якщо, пізнавши з Писання шлях напростець до високих чеснот, ви дозволяєте пристрастям водити вас манівцями? Якщо, пам’ятаючи звершення славних мужів, які жили десь і колись, ви не дбаєте про те, що робите повсякденно? Що ж до красномовства, то чи маю щось казати, коли ти сам нарікаєш, як воно тобі відмовляє саме в мить найбільшої в ньому потреби? І яка користь з того, що слухачі схвалюють твою мову, коли сам ти себе за неї засуджуєш? Звісно, оплески слухачів – головне свідчення успіху промовця; але якщо він не відчуває внутрішнього задоволення сказаним, чи багато йому радощів зі схвального гомону аудиторії? Яке ти справиш враження на інших, якщо на себе самого справляєш сумнівне? Чи не для того, часом, успіх твого красномовства зраджує тебе, щоб ти на простому прикладі переконався, якими нісенітницями тішиш ти своє самолюбство. Бо, скажи, що може бути легковажніше – аж до безумства, – ніж, занедбавши свою душу і не бачачи підсліпуватими очима власного занепаду, марнувати час на вивчення мудрованих висловів? Отак, кохаючись на пишномовності, забуваємо про свої вади й уподібнюємося до тих співочих птахів,