Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського

книзі, хоч і в інших виразах, як личить вчителеві Вселенської істини, я значною мірою відтворюю вчення філософів, переважно Платона і Сократа. А щоб нічого не приховати від тебе, зізнаюся, що розпочати цю книгу спонукало мене зокрема одне слово твого улюбленого Цицерона. Бог підтримав моє починання, і дрібна насінина дала багатий врожай. Однак повернімось до предмета нашої розмови.

Франческо

Вельми охоче, достойний отче. Але спершу, прошу тебе, розкрий мені, яке то було слово, що, як кажеш, надихнуло тебе на такий світлий твір.

Августин

Цицерон, оскільки він уже починав ненавидіти помилки свого часу, так говорить десь: «…вони нічого не вміли бачити душею і вдавались зору; але завдання могутнього духу – відділяти думку від чуттєвих вражень, а мислення – від звички».[48] Так сказав він, а я ж, обравши ці слова за підвалину, побудував на них твір, що, за твоїм зізнанням, так тобі подобається.

Франческо

Я знаю цей уривок – він з «Тускуланських бесід». Я помітив, що у своїх творах, і тут, і в інших місцях, ти охоче посилаєшся на цей вислів Цицерона; і небезпідставно, бо він належить до таких, що поєднують істину з витонченістю і натхненням. А тепер, коли твоя ласка, повернімося, нарешті, до нашої розмови.

Августин

Отже, ця пошесть перешкоджала тобі; і якщо ти не подбаєш, вона дуже скоро знищить тебе. Захаращена химерами, пригнічена численними і непримиренно суперечливими турботами, слабка душа нездатна розважити, яку з потреб вона має задовольнити першою, а яку геть відкинути, і всієї духовної сили і часу, відваженого скупою рукою, не вистачить душі на весь цей клопіт. Подібне лихо зазвичай трапляється з сівачем, який забагато насіння вкидає на тісному клаптику землі: паростки, притискаючи один одного, перешкоджають рунам. Так само в твоїй переповненій душі коріння не знаходить живильних соків, а стебла не плодоносять, і ти безпорадно метушишся, кидаєшся в непевності від одного до іншого, нічому не віддаєшся цілковито. Тому щоразу, коли дух, здатний за сприятливих умов відновити свою шляхетність, зосереджується на роздумах про смерть і все те, що веде до вічного життя, і за вродженим потягом заглиблюється в самого себе, він неспроможний утриматися там, бо надмір розмаїтих турбот виштовхує його. Ось так, через недоречну метушливість душі, ризикує обернутись на ніщо рятівний намір, і виникає той внутрішній розбрат, який ми вже чимало обговорювали: коли занепокоєна душа гнівається сама на себе, коли вона з огидою дивиться на власний бруд і не очищається від нього, коли бачить, якими манівцями ступає, але не залишає їх, страшиться загрози, але не намагається уникнути її.

Франческо

Горе мені! Ти глибоко занурив руку в мою рану. Там гніздиться мій біль, звідти погрожує мені смерть.

Августин

Добра ознака! Ти вийшов із заціпеніння. Але, з огляду, що наша розмова доволі тривала без перерви, відкладімо решту на завтра, якщо не заперечуєш, а зараз перепочиньмо трохи в мовчанні.

Франческо

За нашої втоми помовчати в спокої – це найдоречніше.

На цьому скінчилась Бесіда перша.

Починається Бесіда Друга

Августин

Чи достатньо ми відпочили?

Франческо

Начебто доволі.

Августин

Якими надіями тепер ти тішиш свою душу? Адже надії хворого – це запорука зцілення.

Франческо

На себе самого я надії не покладаю; вся моя надія на Бога.