Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

— Їжаа! — ледь не гарчачи, накинувся на свою тарілку Марк.

— Ми ж нещодавно їли, стримуйтесь, — Томас явно нас не розумів, а ми наминали суп за обидві щоки, щиро вихваляючи чудового кухаря.

Наближалася вечірня година. Ми влаштувалися на галявині, з одного боку якої височіли прямовисні скелі, а з іншого відкривався гарний краєвид на зелену галявину з рідкими кущиками ялівцю. Приємно потріскували гілки, зібрані з сухого дерева, а ми, вмостившись біля вогнища, попивали ароматний чайок з лимоном, заздалегідь припасений нашим продуманим провідником. Я сиділа в обіймах коханого й ніжилася у променях заходу сонця.

— Ну що, Томас? Одну з твоїх фірмових? — Марк багатозначно поплескав рудобородого верзилу по плечу.

Я здивовано глянула на Ярика, а він тільки всміхнувся у відповідь.

— А чом би й ні? — смачна й гаряча їжа пішла на користь сердитому Томасу. Тож тепер він розвалився на карематі, підклавши під голову напівпорожній рюкзак. Закинув ногу на ногу, руки за голову — і мрійливо почав свою розповідь:

– Колись, дуже давно, в цих краях ходила легенда про Ульдру. Але те, що було давно, заросло травою, а історія, що трапилася зі мною, – зовсім не вигадка. Тоді я був пастухом...

Томас сів у позу лотоса і з пустотливим вогником в очах продовжив свою розповідь.

– Пастухи в нашому селищі були в особливій пошані, адже добробут отари – запорука безбідної зими. До того ж шматок соковитого м’яса на столі завжди був доречним...

При згадці про м’ясо в мене заурчав живіт — усе-таки я ненажера. Дивно, як мене ще не рознесло, мов повітряну кульку.

– Була середина осені, але в наших краях погода сувора, і наша осінь більше схожа на вашу ранню зиму. Вечоріло, я гнав отару з пасовища. Вона йшла повільно, вівці розповзлися по всьому схилу. Я знав, що треба було їх зібрати, адже залишатися в горах на ніч було небезпечно. Ходили легенди, що підземний народ перетворював овець на мишей, і ті швидко зникали в лісовій гущавині. Причому траплялося це тоді, коли пастух відволікався від стада. Мушу зізнатися, що ми – народ забобонний і віримо в легенди, як у даність, тому повернення додому до темряви було суворим правилом у нашому селі. Але сьогодні я був сам: батько поїхав до міста на базар і суворо наказав повернутися засвітла, та я проспав. Як так сталося – не зрозумів, але обіцянку, дану батькові, не виконав. Для мене це було неприйнятно. І от тепер я застряг у горах один, з цими повільно плентаючими вовняними клубками. Попереду ще залишалося більше половини шляху, а темрява холодною пеленою вкривала гірські схили. Стає дедалі важче роздивлятися дорогу, а в горах один неправильний крок може коштувати життя. Тому я вирішив усе ж переночувати в печері дорогою додому, до неї було хвилин двадцять ходу. Рідкісний дурень на таке наважиться, але я це зробив, бо іншого виходу не бачив. Залишалося тільки надіятися й молитися богам, щоб вівці послухались і зайшли в темне незнайоме місце. І молитви були почуті: вівці благополучно зайшли в печеру. Я зібрав хмиз і розпалив багаття. Одразу стало затишніше. На той час мені було не більше сімнадцяти років, за нашими звичаями хлопці рано ставали чоловіками...

Марк хмикнув і підняв брову.

– Не в цьому сенсі, розпусне ти створіння! Дорослішання, і чим раніше, тим краще – життєва необхідність у наших краях. Захист родини і села лягав на чоловічі плечі.

Томас був роздратований, і треба було щось робити – згладити ситуацію.

– Ну, що ж було далі? – я підсунулася ближче до вогню і простягла до тепла змерзлі руки. На диво, Томас охолов так само швидко, як і розлютився. Оце самовладання. Заздрю, чесно.

– Так, про що я? – продовжив він.
– Ах так. Я розпалив багаття і сподівався не спати всю ніч. Самовпевнений дурень. Дрімота прийшла зненацька. Я здригнувся від удару каменя об підлогу печери. І остовпів: поруч сиділа дівчина і, точно як ти, гріла руки біля багаття. Вона мило усміхалася.

– Не можна спати, всі вівці розбіжаться, – вона погладила молоденьку вівцю, що спала біля моїх ніг. Я не міг відвести від неї погляд і промовити хоча б слово – така вона була гарна. Синє плаття до підлоги, зелений поясок підкреслював струнку талію, довге русяве волосся, а на голові красувалася біла атласна стрічка, що слугувала їй замість обруча. Очі кольору небесної блакиті поглинули всю мою увагу, а усмішка була такою променистою, що від неї ставало тепліше, ніж у найспекотніший літній день.

– Нічого не скажеш? – вона зазирнула мені в очі, і я набрався хоробрості та випалив усе, що спало на думку:

– Дякую... що розбудила. Не знаю, що було б зі мною, якби я втратив отару.

– Як такому милому хлопцеві не допомогти, – вона встала й підійшла до виходу з печери. І тут я побачив Це. Хвіст. Коров’ячий хвіст. Я згадав мамині байки, і кров застигла в жилах. Більше переді мною не було гарної дівчини – я бачив Ульдру, пастушку отар підземного народу. Коли страх минув, я почав продумувати ситуацію. Якби вона хотіла мене вбити – зробила б це одразу. Якби хотіла забрати овець – не будила б мене. То чого вона хоче?

– Чим тобі допомогти? – звернувся я до дівчини.

Вона обернулася до мене. У погляді не було й краплі подиву.

– Мені нічого не треба, я побачила, як вівці почали виходити з печери, і вирішила допомогти тобі. Мої вівці не такі неслухняні – тільки накажи, стоятимуть, де звелено.

Вона поводилася спокійно, хоча я чув, що вони досить лякливі, коли розуміють, що їх викрили.

– Знаєш, мені так самотньо. Вночі я нікого не бачу, крім свого стада. Не подумай нічого поганого, я люблю своїх улюбленців, але так хочеться живого спілкування. Ми живемо відокремлено, в лісовій гущавині, і рідко бачимося одне з одним, що вже казати про людей. А якщо й бачу людину, то через деякий час, коли вона побачить хвіст – тікає без оглядки. Чому ж ти не такий?

Вона підійшла ближче. Від неї йшов приємний аромат свіжоскошеної трави й молока. Я перестав її боятися.