Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 13

Глава 13

Виявляється, похід — це серйозна перевірка на міцність. Я була впевнена у своїх силах і можливостях, а коли ставиш перед собою досяжні (хай і важкі) цілі, життя вже не здається таким одноманітним і нудним. Жага до гострих відчуттів іноді штовхає людей на безумства. У моєму випадку ці безумства були контрольовані: татуювання, стрибок із парашутом, спроби в альпінізмі — все це було не таке вже й страшне, але життя трохи прикрашало. А зараз мені хотілося довести, насамперед собі, що гори — це не непереборна перешкода.

Стежка йшла вгору, і довелося докласти зусиль. Постійні підйоми й спуски ставали дедалі важчими. Якщо ви думаєте, що підйом у гору — це найскладніше в туристичному поході, то ви глибоко помиляєтесь. Бо коли стоїш на пристойній висоті й дивишся вниз, тебе охоплює дикий страх: «А раптом посковзнуся й покочуся сторч головою? І те, що долетить донизу, вже буде зовсім не схоже на людське тіло». До того ж стежка була вологою, а валуни, розкидані всюди, — дуже слизькі. Щоб піднятися або не скотитися вниз, доводилося викручуватися й чіплятися за гілки кущів, що росли обабіч дороги — вони боляче впивалися в шкіру, залишаючи багряні сліди на долонях. Олії у вогонь підливав важенний рюкзак, що тягнув униз і заважав підніматися вгору. Загалом, зрозуміли? Такий похід для непідготовленого туриста — ще те “задоволення”.

Минув перший годинний відрізок шляху, а я майже перетворилася на зомбі: ніг не відчувала, хотілося їсти, пити, спати — все, окрім як іти далі. Дямс, трохи не розрахувала сили, але намагалася не подавати вигляду, бо хлопці почувалися прекрасно. Здавалося, що в них у дупі моторчики, інакше як вони так легко перестрибували підйом за підйомом?

Нарешті привал! Посадивши свої втомлені булки на рюкзак, я трохи розслабилася. Перекус у нас був далекий від ЗСЖ: снікерс, запитий джерельною водичкою. До речі про живильну вологу — смачнішої води я в житті не пила: чиста, помірно прохолодна, і пити можна практично з кожної гірської калюжі… ну, майже. Кожне джерельце напоїть тебе своєю вологою, втамує спрагу й додасть сил втомленому мандрівникові.

Наїстися не наїлися, але сили трохи повернулися. Я й уявити не могла, як таку дорогу можна подолати на повний шлунок. Уже на першому підйомі все би попросилось назад.

— Як ти? — переговоривши з хлопцями, Ярик нарешті поцікавився мною.

— Норм, — головне — не показувати, що ти ось-ось копита відкинеш. Тож — усміхаємось і махаємо.

— Ще годинка — і ми на місці, — він сів поруч.

Хвилюється… Як же це приємно. Давненько ніхто про мене не турбувався. Майже все моє життя траплялися події, які вимагали порції моїх нервів. Десь більше, десь менше, але до двадцяти семи років моя нервова система добряче зносилася. А тепер, коли поряд зі мною був коханий альфа-самець, здавалося, що життя налагоджується.

Решту дороги ми подолали відносно швидко. Чим ближче до плато, тим густі ліси змінювалися мохами й лишайниками. Тепер можна було сповна намилуватися красою Норвезьких гір. Але милуватимусь природою вже по приїзді, зараз зовсім немає сил. На останньому підйомі серце билося так сильно, що його гул у вухах заглушував навколишні звуки. На останньому подиху ми подолали останній підйом.

І ось воно – плато Прекестулен. Яху! Ледь не закричала я. Ми вийшли на величезний плаский майданчик, на якому вже було чимало людей. Дивно, а на стежці майже нікого не було. Хлопці подалися до урвища, жваво про щось розмовляючи, а я остовпіла. Не скажу, що я дико боюся висоти, але зараз жодна сила не змусить мене підійти до краю. Одна лише думка про це перетворювала моє тіло на кам’яну статую, не те що ще кудись рухатися. Томас казав про 604 метри над водою. Ні-і, даруйте, я краще помилуюсь звідси — і так усе чудово видно. Небо, хмари, сірі скелі, вкриті зеленуватим і жовтуватим мохом, — і мені не треба бачити бірюзову воду фіорду, на поромі надивилася. Боягузка? Можливо, але проти інстинкту самозбереження не стрибнеш.

Як не дивно, ніхто мене за шкірку до краю не тягнув, зрозуміло подивилися — й залишили в спокої. Ще б пак! По мені було видно, що підхід до урвища для мене зараз — не найприємніше задоволення. Мертва блідість, краплі поту на чолі — найкраще свідчення моєї боягузливості.

Обравши місце, максимально віддалене від краю, я всілася на рюкзак. Трохи згодом, заспокоївши свою істеричну боягузку, я змогла на негнучких ногах пройтися майданчиком і роздивитися неймовірні краєвиди. Хмари білими пушинками пропливали низько-низько над горами, здавалося, вони торкаються їх і от-от застрягнуть на вершині. По прямовисних скелях, порослих зеленню, струменіли струмочки. Камінь під ногами був теплий і гладенький. Ці пейзажі залишаться в моїй пам’яті на довгі роки, і, може, я приїду сюди вже зі своїми дітьми.

Ми пробули тут до п’ятої години. І наїлися, і наговорилися, загалом, виконали всі «відпочивальні» процедури, і час було вирушати в зворотну дорогу.

Завжди вірила у правдивість приказки: свиня болото знайде. Приємно познайомитися, я — та сама свиня. На стежці було болотисте місце, через яке перекинуті дерев’яні містки. Так от, гадки не маю, як я примудрилася промочити ноги.

— Тут є місце, де можна переночувати. Недалеко від стежки. Перевірене, — Томас як ніколи порадував. Думка про відпочинок гріла мою змерзлу душу. Все-таки в горах, як не крути, доволі сиро й зябко.

До призначеного місця дісталися за п’ятнадцять хвилин. На той час я встигла дико змерзнути, а оскільки змінного взуття я не брала, картина вимальовувалася не надто райдужна. Але хлопці швиденько розпалили вогонь, поставили намети — і вже за якийсь час на вогнищі в казанку булькало щось смачненьке.

— Грибний суп, — Томас не вдавався в подробиці, та й не треба було. Сушені грибочки віддавали супу свій аромат, змушуючи нас ковтати слину, а коли почали смажити засмажку на вершковому маслі — ми заходилися цокати ложками по порожніх тарілках, вимагаючи негайно втамувати наш звірячий апетит.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍