Юлія Вестор - Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор

Знайти і з'ясувати

          Зранку дізналася на посту в медсестричок за ПІБ та датою народження, де мій Андрій. Цього разу його поклали на третій віп-поверх для ветеранів АТО, з гарним ремонтом, новими ліжками і ортопедичними матрацами. Там і міні-кухня була з холодильником, електрочайником, щоб перекусити, і вітальня з диванами й плоским телевізором.

         Знайшла цього "нещасного кинутого" тридцяти однорічного малюка в ліжку і затисла в обіймах, щоб більше не влаштовував такі нервові вечори на пару з сином. Як змовились обидва. 

      "Засранці!", — залишилось не сказаним. Сама он як вчора нервувала, чекала, шукала. Ксано, ти справді теж закохалась? Чи що?

       До футболки пояснення про два серця, наші із сином. Але так й не одягнув. Впертюх. Проблема сильніша. Не вдалося зовсім її потіснити. Подарунок Андрій жодного разу так не вдягнув і пізніше, а щойно повернувся в частину, подарував побратиму. Він взагалі, як виявилося, дуже щедра душа.

— Це що вчора було? Ти мені Обіцяв зателефонувати щойно повернешся!!! — намагалася без докорів мовити, але ж аби спромогтись. 

— В їдальні думав зустріти, — насупився чоловік. А ти не побачила.

— А самому підійти, га? Що ти як до чужих?

— Я й підійшов, до Володимира!

— Що? — на мить відібрало дар мови. — Він мені не казав. От засранець малий! А бачив, що місця собі не знаходила!

— Не злись на дитину, — схопився Андрій.

— А на кого? На тебе? Ок! Ти до мене чого не підійшов? Що чужа? Не потрібна? — "Тримай свої закиди. Ну як, приємно?"

— З Сергієм стояла!

— І що? Що Сергій? Ти взагалі про мене якої, в біса, думки? День з одним, а день з іншим? 

 Мовчить..

"Дідько! Та він про жінок інакшої думки й не має."

— До шалав своїх фронтових мене не рівняй!!!

 Вилетіла з палати, як окропом облита. 

"Що ж за лайно в його в голові! Це вже без мене! Досить."