Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

— Ну, кажи, що сталося цього разу? — кинув він, коли Назар зайшов і зачинив за собою двері.

Назар мовчки сів навпроти, потер обличчя руками.

— Я… я втратив контроль.

Володя насупився.

— Як саме?

Назар стиснув пальці на столі.

— Учора, після всього… коли повернувся, я був… надто збуджений. Надто напружений.

Володя мовчав, уважно слухаючи.

— І?

— Я зробив їй боляче. Не спеціально. Просто… не помітив.

Володя видихнув.

— Вона тебе боїться?

— Ні. Але мала б.

— Вона сказала, що пробачає?

— Так.

— І ти їй не віреш?

Назар глянув на друга, його очі були темними, як ніч.

— Я боюся, що вона піде.

Володя відкинувся в кріслі й схрестив руки.

— Назаре, ти знову сам себе накручуєш.

— Я реально зробив їй боляче.

— І вона залишилася.

— Поки що.

Володя тихо вилаявся.

— Ти ж розумієш, що, якщо ти далі думатимеш, що вона піде, то своїм же грьобаним страхом сам її відштовхнеш?

Назар стиснув зуби.

— Що мені робити?

Володя підняв брови.

— Для початку — перестати жити в минулому.

Назар зітхнув і підняв голову до стелі.

— Це складно.

— Ти ж сказав, що вона хоче працювати над цим разом?

— Так.

— То довірся їй, чорт забирай.

Назар задумався.

Він завжди діяв сам. Завжди вирішував усе один.

Але Софія не просто хотіла бути поруч.

Вона хотіла бути частиною його боротьби.

Може, Володя і правий.

Може, пора припинити чекати, що вона піде…

І почати вірити, що вона залишиться.

Назар сидів у кабінеті Володі, його думки були розкидані, як уламки після вибуху.

Він ненавидів це відчуття.

Софія сказала, що пробачає його. Що вони будуть працювати над цим разом.

Але що, якщо вона передумає?

Що, якщо зараз сидить у своєму кабінеті й думає, як сказати йому, що більше не може?

Ця думка обпекла його зсередини.

Він витягнув телефон і натиснув на її контакт.

Гудок… ще один… ще…

Вона не відповіла.

Його серце миттєво почало калатати швидше.

Він спробував ще раз. Нічого.

— Чорт… — вирвався з його вуст шепіт.

Володя підняв голову від ноутбука й скептично глянув на нього.

— Що сталося?

— Вона не бере слухавку.

Володя підняв брову.

— І що?

— Вона завжди відповідає. Або хоча б пише, що зайнята.

Володя зрозумів, куди хилить Назар, і відразу важко зітхнув.

— Назаре…

— Що, якщо щось сталося?

— Або що, якщо вона просто на зустрічі, і її телефон без звуку?

Назар різко піднявся, схопив ключі.

— Я їду до неї.

Володя встав, перегородивши йому шлях.

— Сядь.

— Володя…

— Назаре, чорт забирай, сядь!

Голос друга був настільки різким, що Назар автоматично зупинився.

— Ти несеш маячню. Софія працює. Вона не дитина, її телефон не прив’язаний до тебе.

— А якщо…

— Досить! — Володя схопив його за плечі. — Це не війна. Ніхто її не викрав, не вбив, не зник безвісти.

Назар стиснув кулаки, його дихання було глибоким і різким.

— Я просто не можу… не можу втратити її.

Володя трохи пом’якшав.

— Ти її не втратиш, брате. Але якщо будеш поводитися як божевільний, у тебе є всі шанси сам це зіпсувати.

Назар повільно опустився в крісло, провівши руками по обличчю.

Він злився. На себе, на свої страхи.

Телефон завібрував.

Софія: Вибач, була зустріч, не чула. Щось сталося?

Він видихнув.

— Ну що? — Володя насмішкувато підняв брову. — Вже можна не рватися рятувати її?

Назар глянув на повідомлення, потім на друга й похитав головою.

— Я реально ідіот, так?

Володя засміявся.

— Сто відсотків.

Але тепер, хоча б на мить, Назару стало легше.