Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 18 Межа, яку він перейшов

Назар повернувся додому пізно.

Тіло гуділо від втоми, але в голові все ще звучали голоси людей, яких він бачив серед руїн. Біль, розпач, страх… Він злився. На війну, на себе, на те, що світ такий несправедливий.

Коли він увійшов у квартиру, Софія вже чекала його.

— Як все пройшло? — запитала вона, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Нормально, — буркнув він, проходячи на кухню і наливаючи собі води.

Вона не повірила.

— Назаре…

Він поставив склянку так різко, що вона ледь не тріснула об стільницю.

— Я не хочу говорити про це, Софіє.

Вона зітхнула, розуміючи, що він знову тягне все в себе.

— Добре. Тоді просто будь поруч.

Він глянув на неї, і раптом щось у ньому зламалося.

Її тепло, її довіра — він хотів зануритися в них, забутися.

Він різко підійшов, обійняв її, майже грубо.

— Назаре…

Він не дав їй договорити, притискаючи до себе сильніше, ніби хотів злитися з нею воєдино, сховатися від власних думок.

Коли він зірвав із неї одяг, вона не опиралася. Вона теж хотіла його, хотіла дати йому це тепло, яке він шукав.

Але Назар був занадто збудженим, занадто напруженим.

Його рухи були різкими, неконтрольованими. Він не помітив, що в якийсь момент стиснув її зап’ястя надто сильно.

Не помітив, що її тихий стогін більше не був від насолоди.

Не помітив, що зробив їй боляче.

Аж поки вона не смикнулася й не прошепотіла:

— Назаре… Обережніше…

Він завмер.

Його серце забилося ще сильніше.

Він відсторонився, подивився на її зап’ястя, на те, як воно почервоніло від його хватки.

— Чорт… Софіє…

Вона подивилася на нього, і в її очах не було страху, але було щось інше.

Тривога.

— Ти не хотів, — тихо сказала вона.

Він відступив, провів руками по обличчю.

— Я… я не мав права так…

Він відчував, як його накриває. Він хотів віддати їй свою пристрасть, своє кохання, але замість цього…

Він втратив контроль.

Софія сіла поруч, взяла його руку у свої.

— Назаре, подивися на мене.

Він насилу підняв очі.

— Я знаю, що ти зараз думаєш. Але ти не зробив це навмисно.

Він стиснув щелепи.

— Це не виправдання.

— Ти ніколи не зробиш мені боляче свідомо, — впевнено сказала вона. — Але сьогодні ти прийшов із боєм у голові. Ти не залишив його там.

Він важко дихав, намагаючись взяти себе в руки.

Софія торкнулася його обличчя.

— Ми можемо або віддалитися після цього… або поговорити і зробити так, щоб більше такого не сталося.

Він закрив очі.

Його охоплював сором.

Але вона не тікала.

Вона знову була поруч, навіть після того, як він перейшов межу.

Він поклав свою руку на її й прошепотів:

— Вибач.

Вона усміхнулася, хоча в її очах все ще залишалася тінь пережитого.

— Просто будь зі мною, Назаре.

І він зрозумів, що знову має шанс.

Шанс навчитися тримати баланс між пристрастю та контролем.

Шанс бути для неї не бурею, а опорою.

Назар сидів на краю ліжка, схиливши голову, його дихання ще було важким.

Софія мовчки спостерігала за ним.

Вона не боялася його. Ніколи.

Але ця ситуація змусила її зрозуміти: Назар все ще воює.

Не там, на фронті.

Але всередині себе.

Вона торкнулася його руки, і він здригнувся, ніби забув, що вона поруч.

— Назаре…

Він не підняв голови.

— Це не повинно було статися.

— Я знаю.

Він нарешті подивився на неї, і в його очах було не просто каяття.

Біль.

— Я думав, що контролюю це, Софіє… Але я знову зірвався.

Вона мовчала.

— Я не можу бути поруч із тобою, якщо це означає, що я можу тобі нашкодити.

Вона не зводила з нього очей.

— Ти зараз сам караєш себе більше, ніж я могла б тебе покарати.

— Тому що я заслужив це.

Вона повільно поклала руку йому на щоку, змушуючи подивитися на неї.

— Ти не чудовисько, Назаре.

— А якщо я ним стану?

— Ти не станеш, якщо навчишся говорити про те, що тебе гризе.

Він заплющив очі.

— Це не так просто.

— Але можливо.

Він відкрив очі, дивлячись на неї так, ніби вона була єдиним якірцем, що тримав його у реальності.

— Я не знаю, як бути іншим.

— Не треба бути іншим. Треба просто навчитися жити далі.

Його груди здригнулися від глибокого вдиху.

— Я боюся.

— Чого?

Він обережно стиснув її пальці у своїх.

— Що ти колись зрозумієш, що я не той, кого ти шукаєш.

Софія усміхнулася.

— А якщо я вже знайшла?

Він не знайшов, що відповісти.

Вона легенько торкнулася його губ своїми.

— Ми будемо працювати над цим. Разом.

Він знову видихнув, наче з нього зняли частину тягаря.

Він не знав, чи справді зможе змінитися.

Але якщо хтось і міг допомогти йому знайти правильний шлях — то це була вона.

Ранок був дивно тихим.

Софія поводилася, як завжди: приготувала каву, зібралася на роботу, навіть усміхалася. Але Назар бачив — щось змінилося.

Вона сказала, що все добре.

Що вони працюватимуть над цим разом.

Але він не міг повірити, що після вчорашнього вона залишиться.

Що рано чи пізно вона не прокинеться й не зрозуміє, що він — не той, з ким вона має бути.

Він відвіз її до центру, як завжди, зупинився біля входу.

— Ти мене підбереш після роботи? — запитала вона, перш ніж вийти.

Він на секунду затримав погляд на її обличчі, намагаючись зрозуміти, що вона зараз думає.

— Так.

Вона усміхнулася й нахилилася, щоб торкнутися його губ коротким поцілунком.

— До вечора, Назаре.

Він кивнув, але не відповів.

Вона ще не знала, що він досі сумнівається.

В офісі Володя відразу помітив, що щось не так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍