Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Йшов третій рік повномаштабного вторгнення Росії в Україну. Люди виживали та будували своє життя в умовах вибухів, обстрілів та повітряних тривог. Але є речі, які сильніше за будь які війни - це кохання. Чи зможуть наші герої пережити всі труднощі та стати щасливими?.......дізнаємось

Розділ 1. Мороз і зрада

 

Дякую моїй любій колезі та подрузі Ганні Соколовській, за її підтримку та допомогу. Дана книга написана з елементами  подій у моєму власному житті та присвячена всім закоханим, яких розлучила війна. Усім матерям, дружинам, дітям, сестрам, донькам, синам, чоловікам та батькам. Вірте, і ви поборите все. Кохання переможе все, адже все можна виправити окрім смерті. 

Холодний вітер різав обличчя, а сніг скрипів під ногами. Софія тремтіла не лише від морозу, а й від болю, що стискав груди. Вона стояла посеред безлюдної вулиці, загорнувшись у тонке пальто, яке не рятувало від лютневого холоду.

Ще годину тому вона була в теплому будинку, вірячи, що у неї є сім'я. А тепер — одна, без даху над головою, без грошей, з розбитим серцем.

— Ти що, думала, я вічно тобі вірний буду? — знущався Олег, її чоловік, нахабно посміхаючись. — Я знайшов жінку, яка знає собі ціну. А ти… Ти просто була зручною.

Ці слова вдарили болючіше за мороз. Він навіть не приховував своїх зрад. Вдома вона застала його з іншою, і цього разу він навіть не спробував виправдовуватися. Навпаки, ще й вигнав її геть.

Вулиця була порожня. Люди давно сховалися в теплих оселях, а ліхтарі відкидали довгі тіні на сніг. Софія не знала, куди йти. Було страшно, холодно, і відчай стискав горло.

— Софіє! — голос Олега знову різонув слух.

Він наздогнав її, схопив за руку.

— Ти не можеш просто піти. Що люди скажуть? Давай без драм.

Вона спробувала вирватися, але він стиснув її ще сильніше.

— Пусти! — її голос задзвенів у морозному повітрі.

— Я вирішую, коли відпустити, — прошипів він, тягнучи її назад.

Софія вже приготувалася до гіршого, але раптом чиясь рука грубо смикнула Олега назад.

— Вона сказала "пусти", — голос був низьким і холодним, як нічний вітер.

Олег опинився на землі, а над ним стояв чоловік у темному пальті. Його постать здавалася могутньою, а очі виблискували сталевим відтінком.

— Ти хто такий? — огризнувся Олег, підводячись.

— Той, хто зараз зламає тобі щелепу, якщо ти ще раз до неї доторкнешся, — незнайомець зробив крок уперед.

Олег, мабуть, відчув у ньому щось таке, що змусило його відступити.

— Ще зустрінемось, — кинув він, розвернувся і пішов, залишивши Софію саму з незнайомцем.

Вона мовчки дивилася на свого несподіваного рятівника. Він був високий, широкоплечий, з коротко підстриженим темним волоссям і шрамом над бровою. Його рухи були точними, а погляд — пронизливим.

— Ти в порядку? — запитав він.

Софія кивнула, хоча це було далеко від правди.

— Пішли, тут холодно.

Він скинув з себе пальто і накинув їй на плечі.

— Хто ви? — тихо запитала вона.

— Назар, — відповів він.

Їй не потрібно було багато часу, щоб зрозуміти: перед нею чоловік, який звик до війни, до болю і боротьби.

Вона ще не знала, що ця ніч змінить її життя.

Софія сиділа в машині, загорнувшись у тепле пальто, яке Назар накинув на неї. В автомобілі було тепло, але вона все одно тремтіла – чи то від холоду, чи від шоку. Назар мовчав, його руки впевнено стискали кермо, а погляд був зосереджений на дорозі.

— Куди ми їдемо? — запитала вона, боячись, що її голос зірветься.

— До мене. Переночуєш у теплі, а завтра вирішимо, що робити далі, — коротко відповів він.

Її гордість протестувала – вона не хотіла бути тягарем. Але реальність була суворою: у неї не було куди йти.

Квартира Назара була простою, без надмірностей, але затишною. Теплі дерев’яні меблі, темні штори, мінімум речей – ніби тут живе людина, яка не прив’язується до комфорту.

— Проходь, — сказав він, відкриваючи двері.

Софія несміливо зайшла, зняла черевики й відчула, як тепло підлоги пронизує її змерзлі ноги.

— Тут ванна. Гаряча вода є, переодягнешся. — Назар простягнув їй чистий светр і спортивні штани.

— Дякую…

Ванна кімната була такою ж простою, як і все інше, але гаряча вода зробила диво – вона нарешті перестала тремтіти. Коли вийшла, Назар уже поставив на стіл чашку чаю.

— Пий. Завтра поїдемо забирати твої речі, — сказав він, дивлячись на неї серйозним поглядом.

— Думаєш, він просто дозволить мені це зробити? — гірко всміхнулася вона.

— Якщо буде чинити опір – я подбаю про це.

В його голосі було щось таке, що змусило її повірити: Назар не тільки говорив це серйозно, але й міг виконати.

Наступного дня вони приїхали до її колишнього дому. Софія нервово стискала ремінь безпеки.

— Готова? — запитав Назар.

Вона кивнула, хоча не була впевнена.

Вони зайшли до квартири. Олег сидів на дивані з телефоном у руках, а поруч на столі стояла чашка кави. Побачивши їх, він скривився.

— О, ти вже знайшла собі нового спонсора? — презирливо кинув він, обводячи Назара оцінюючим поглядом.

Назар не зреагував на провокацію. Він лише зробив крок уперед, і Олег, мабуть, щось побачив у його очах, бо напружився.

— Вона забирає свої речі. І без твоїх коментарів, — спокійно, але твердо сказав Назар.

Олег знизав плечима.

— Забирай, мені все одно.

Софія швидко зібрала необхідне – документи, одяг, кілька особистих речей. Вона не хотіла залишатися тут ні хвилини довше.

Коли вони виходили, Олег кинув їй услід:

— Ще пошкодуєш.

Назар обернувся, подивився на нього холодним поглядом і сказав:

— Якщо хоч раз її потурбуєш – я про це дізнаюся. І тоді ти пошкодуєш.

Олег нічого не відповів.

Коли двері за ними зачинилися, Софія відчула, ніби нарешті звільнилася.

— Дякую, — тихо сказала вона, коли вони сідали в машину.

Назар лише кивнув.

Він ще не знав, що ця жінка змінить його життя так само, як він змінив її.

****

Назар їхав порожньою нічною вулицею, не думаючи ні про що. Він давно навчився відключати емоції. Був лише холод – зовнішній і внутрішній. Мороз не міг пробити його, бо він давно вже сам став кригою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍