Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 19 Подарунок для неї

Після всього, що сталося, Назар вирішив зробити для Софії щось приємне.

Він знав, що вона любить еклери з лимонним кремом із тієї маленької пекарні в центрі. І знав, що вона завжди радіє квітам, навіть якщо не говорила про це вголос.

Тому, коли настав обід, він заїхав у пекарню, купив кілька її улюблених еклерів, а потім у квітковому кіоску взяв ніжний букет із білих лілій.

Нехай знає, що він про неї думає.

Коли він під’їхав до центру, то побачив її майже одразу.

Софія стояла біля входу разом із Олею.

Вони сміялися, і в її очах було стільки тепла, що Назар на секунду забув, як дихати.

Вона виглядала щасливою.

Оля щось говорила, Софія кивнула, і вони рушили в бік вулиці.

Кудись збиралися йти.

Назар зупинив машину, але раптом відчув, як щось у ньому завмерло.

Куди вона йде? Чому не сказала йому?

Він одразу відкинув цю думку, намагаючись приборкати внутрішнього параноїка.

Софія має власне життя. Вона не повинна звітувати, куди йде в обід.

Але чомусь він усе одно залишився сидіти в машині, стискаючи букет у руках, і дивився, як вона віддаляється.

І тільки тепер зрозумів:

Він досі боїться, що вона може піти.

Назар спостерігав, як Софія та Оля зайшли до кав’ярні навпроти центру.

Він сидів у машині, стискаючи букет і пакет із еклерами, і намагався зрозуміти, чому його так зачепило те, що вона не сказала йому про це.

Бо я все ще боюся, що вона віддаляється.

Він зітхнув, покрутив ключ у замку запалювання, але так і не завів машину.

Просто сидів і чекав.

Через двадцять хвилин дівчата вийшли з кав’ярні, продовжуючи сміятися.

І тут Софія його помітила.

Вона зупинилася на секунду, а потім усміхнулася і сказала щось Олі.

Обидві рушили в його бік.

Назар вийшов із машини, намагаючись виглядати спокійним.

— Назаре? Що ти тут робиш? — запитала Софія, підходячи до нього.

Він мовчки простягнув їй пакет із еклерами й букет.

— Я хотів зробити тобі сюрприз, — тихо сказав він.

Софія здивовано підняла брови, а потім очі її стали м’якшими.

— Ой, Назаре… — вона взяла подарунки, вдихнула аромат квітів. — Це так мило.

Оля хмикнула.

— Чоловік із квітами й еклерами? Софіє, бережи його. Таких мало.

Софія засміялася, а Назар лише знизав плечима.

— Я просто хотів, щоб ти знала, що думаю про тебе.

Софія подивилася на нього, і в її погляді було щось, що змусило його розслабитися.

Там не було віддалення.

Не було розчарування.

Тільки тепло.

Вона піднялася навшпиньки й м’яко поцілувала його в губи.

— Дякую, коханий.

І в цей момент Назар зрозумів:

Можливо, він дійсно просто накручує себе. Можливо, вона справді не піде.

Бо поки що — вона все ще тут.

Поруч із ним.

Софія тримала в руках букет і пакет із еклерами, а її очі світилися радістю.

— Ну, Назаре, тепер тобі доведеться піти з нами випити кави, — усміхнулася Оля.

— Я не планував… — почав він, але Софія взяла його за руку.

— Назаре, — її голос був теплим, спокійним. — Будь зі мною зараз.

Він дивився на неї, на її щиру усмішку, і зрозумів, що всі його страхи зараз не мають значення.

— Гаразд.

Вони сиділи в кав’ярні, Софія з насолодою їла еклер, а Оля жартувала про те, що такі чоловіки, як Назар, на вагу золота.

— Серйозно, це найкращий обід за останні кілька місяців! — засміялася Оля, відкусивши шматочок тістечка.

Софія кивнула.

— Назар уміє робити сюрпризи.

Він тільки мовчки відпив кави, відчуваючи себе трохи не у своїй тарілці, але, дивлячись на щасливу Софію, розумів, що це того варте.

Вона раптом нахилилася ближче до нього.

— Дякую тобі.

— За що?

— За те, що не втікаєш у свої думки.

Він вдивлявся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, як вона так легко бачить те, що він ховає від інших.

— Я намагаюся, — тихо сказав він.

— І в тебе виходить, — усміхнулася вона, стискаючи його руку.

Він не був певен, що зможе швидко позбутися всіх своїх страхів.

Але поки що він був тут.

І цього було достатньо.

Коли вони вийшли з кав’ярні, Назар автоматично взяв Софію за руку. Він не думав про це, просто відчував, що хоче її торкатися, тримати поруч.

Оля весело попрощалася й пішла до центру, а вони залишилися удвох.

— Ти повертаєшся на роботу? — запитав він.

— Так, у мене ще дві консультації сьогодні.

Вона глянула на нього, ніби відчувала, що він щось приховує.

— А ти?

— Мені теж треба повернутися до офісу, — знизав плечима Назар.

Він намагався говорити спокійно, але в ньому все ще залишався гіркий присмак ранкової паніки.

Софія торкнулася його руки.

— Назаре…

— Що?

— Я ж не піду від тебе, — тихо сказала вона, вдивляючись у його очі.

Його горло стиснулося.

— Я знаю.

— Але все одно боїшся.

Він важко видихнув.

— Це не так просто, Софіє.

— Я знаю, — вона стиснула його пальці. — Тому я просто тут.

Він мовчки кивнув.

Іноді слова були зайвими.

Іноді було достатньо лише її теплого дотику, щоб розірвати його внутрішні страхи.

— Я тебе підберу після роботи, — сказав він, намагаючись змінити тему.

— Добре, — усміхнулася вона.

Він дивився, як вона йде до будівлі центру, і тільки тепер зрозумів:

Він більше не боїться її відпускати.

Бо знає, що вона завжди повернеться.

Назар повернувся до офісу й майже відразу зайшов у кабінет Володі.

Той сидів за столом, щось переглядаючи в ноутбуці, але, побачивши серйозний вираз обличчя друга, закрив кришку.

— Так, давай уже, викладай, — сказав він, відкидаючись у кріслі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍