Марк Лівін - Рікі та дороги

рюкзака печиво, чай і трохи меду в маленькій баночці й вирішив зайти до нього на розмову. Але, як виявилося, дуже даремно, бо після розмови з ним у мене все остаточно сплуталося.

* * *

Коли я закінчив розповідь, мені здалося, що Рікі спить. Він сопів із заплющеними очима поруч зі мною. Я ще якийсь час мовчав, але він мирно собі сопів поруч і навіть не думав щось говорити.

— Ти що, спиш? — не надто голосно запитав я. Одне його вухо трохи сіпнулося, але очей він не розплющив.

— Агов, — гучніше повторив я.

Рікі ліниво розплющив очі, підвів морду й подивився на мене.

— Я думаю, — сказав він.

— Що ти думаєш? — запитав я.

— Я думаю, — сказав він, — що це… — На цьому слові Рікі позіхнув. — Що це дуже цікаво, але дуже сумно.

— Дуже сумно? — запитав я.

— Ну, я щойно так і сказав: дуже сумно.

Але я сподівався почути щось інше. Тобто почути більше якихось слів від нього. Щоб він мене розрадив або сказав щось розумне.

— А коли сумно, знаєш, що треба робити? — запитав Рікі.

— Що? — запитав я.

— Гратися. Або спати. Ще можна гратися і спати одночасно, але зі мною таке було тільки раз. Я тоді спросоння підскочив і забіг у стіну. Було смішно.

Тоді Рікі встав і потягнувся. Він сказав:

— Гаразд, я все зробив і вже йтиму. Якщо хочеш, підемо разом.

— Куди? — не зрозумів я.

— До намету, — відповів Рікі.

І він пішов — повільно, перевалюючись із лапи на лапу, а я встав і пішов за ним. Сонце заходило за горизонт, і в лісі було дуже тихо, повітря було смачним, ніби з морозу, і, коли ми повернемося, я неодмінно дізнаюся зі свого підручника з географії, що це означає.

— А чому це історія про нічого? — запитав Рікі. — Мені здається, це історія про щось і це щось дуже велике, навіть більше за мене і за тебе.

— Тому що я нічого не відчував, коли мама померла, — сказав я.

— Так. І це також сумно. А зараз відчуваєш?

Я замислився. Тоді спробував пригадати, який вона мала вигляд, якого кольору в неї очі, чи була в неї ямочка на підборідді, якої довжини в неї вії, — але не зміг. Зате я пам'ятав, що вона пахла корицею та цукровою пудрою і носила на голові білу хустину.

— Так. Зараз відчуваю, — сказав я.

Коли ми дійшли до намету, мені не хотілося прощатися з Рікі. Я дивився на нього і думав, що він дійсно став дуже красивим з моменту, коли я побачив його вперше. Його стало ніби більше, і шерсть мінилася на світлі, яке залишало по собі сонце. І я тоді сказав йому:

— Давай пограємося?

Рікі здивувався:

— Ти? Ти сам просиш мене погратися з тобою?

Тоді я підняв із землі паличку й показав йому.

— Паличка, — сказав я.

— Р-р-р-р, — радісно загарчав Рікі.

Тоді я щосили жбурнув її, і він радо побіг за нею, схопив зубами і так само радісно побіг назад та кинув її мені під ноги. Я взяв палку до рук, а Рікі став завзято навколо мене підскакувати й випрошувати її, він клацав зубами й гарчав. Я вдав, що кидаю, а сам заховав палку за спину. Рікі провів поглядом мій рух і вже хотів бігти вперед, але зрозумів, що я нічого не кинув, і здивовано подивився на мене. Я дістав з-за спини палку й показав йому. Він припав на передні лапи, задирливо загарчав і кинувся на мене. Я спробував захиститися від нього руками, але мені не вдалося, Рікі легко обхопив мене лапами й повалив на спину. Ми були дуже близько до намету й упали просто на нього, і намет, у якому я кілька разів плакав і в якому разом із Рікі пережив грозу, завалився. Але Рікі, здається, не розумів, що відбувається, бо й далі гамселив мене лапами й щасливо скавчав. Я кричав йому, щоб він зупинився, бо ми нищимо намет, але він мене не слухав. А тоді я відчув, як Рікі мене вкусив — за руку. Я щосили відіпхнув його ногами.

— Ах ти, дурнуватий собако, — вигукнув я, схопившись на ноги.

Мене взяла лють, бо я просто хотів із ним погратися.

Ми не домовлялися, що він рознесе на гілля мій будиночок і вкусить мене. Я подивився на руку — там була маленька подряпина, ніби від гілочки.

Я погнався за ним повз дерева з палкою в руках і щось кричав йому, а він перелякано втікав від мене, напевно, не розуміючи, що відбувається, напевно, також не розуміючи, чому все так, бо він просто хотів гратися зі мною, а тепер я кричу та проганяю його.

І я біг. Я біг. Біг…

І раптом зупинився сам посеред лісу.

Я важко дихав, а серце гупало понад 80 ударів на хвилину.

І я знову подумав, чи не буде в мене серцевого нападу.

Я тримав у руках палку, яка колись росла на одному з 240 дерев, які були навколо і які я встиг порахувати, бо вони мали для мене якесь значення: давали тінь, чи приємно шаруділи листям, чи з них можна було наламати гілля для намету.

— Рікі! — закричав я, але ніде нікого не було.

А тоді я закричав ще раз і кинув палку на землю. І побачив, що мої руки брудні від землі і що земля є під нігтями.

І я подумав: «Якби можна було просто не знати цієї правди?

Якби її можна було заховати в найглибший пакет на світі й засунути до найвищої шафи, щоби її ніхто ніколи не міг дістати?

Якби можна було вигадати службу, якій можна здати правду на зберігання, і щоб там неодмінно були сейф і охорона для цього?»

Я повернувся до намету й побачив, що він геть розвалений, що гілки, якими я вкривав дах, валяються на землі. Я дістав рюкзак і вийняв із кишені банку сардин, яку неможливо розгризти, бо вона залізна.

Я поклав банку в рюкзак і міцно його зав'язав.

Я закинув рюкзак собі на плечі й пішов додому.

* * *

Я прийшов не дуже пізно.

На вулиці було темно, але бабуся не спала.

Я залишив рюкзак на веранді і без стуку зайшов до будинку.

Мені здавалося, вона сильно на мене розізлиться, бо я розтрощив її кімнату на малесенькі частинки,