Кирило Легович - Годинник почуттів, Кирило Легович

Розділ дев‘ятий 

 

Розділ дев‘ятий 

 

“Для тебе ці рядки можуть стати комедією. Я з кожним днем себе картаю за такий ганебний вчинок. Моя голова думала, що от-от як настане більш доросле підліткове життя, як у серіалах, то буде більше і більше можливостей вражати навколишніх. Та бачиш, у які часи ми зросли. Замкненість спіткала мене зненацька, і я замуровав себе разом з тобою, так і не позбавивши любові до тебе.” 

 

БЕРЕЗЕНЬ - ТРАВЕНЬ 

 

Минуло багато часу після того, як Кіра відмовила Кості.  Він майже забув про той інцидент, але все одно думки про неї не покидали його голови. Костя намагався здихатися почуттів, та вони були як злоякісна пухлина, що періодично нагадувала душевним болем.  

Щоразу, коли він бачив Кіру, то намагався відводити від неї погляд, щоб не бачити її сяючі очі, але все одно Костя не міг ховатися від карих, палаючих маленьких зірочок, і його серце починало битися швидше, а все тіло тремтіло від тривоги. Гуляючи разом, хлопець одягав маску друга, який вже не любить Кіру. Йому боляче було грати дурня на очах друзі. Він не міг ділитися зі своїми почуттями з іншими.  

 Останній раз Костя з Кірою зустрілися на день народження Михайла, шістнадцятого березня. Хлопець намагався завжди сидіти навпроти або поруч з  дівчиною. У ту хвилину на душі у Кості був спокій.  Миті поруч з нею загоювали старі рани.  

 Після дня народження, вони не бачилися понад три місяці, адже прийшла напасть, яку ніхто не міг уявити - пандемія корона вірусу, відомими ще як covid-19. Цей вірус був помічений ще в кінці минулого року, але тільки в березні він поширився вже по всій Європі.  

   За цей період, Костя зумів майже забути про Кіру. Він не спілкувався з нею, хіба що вона просила у нього прислати відповіді на завдання, які задавали на дистанційному навчанні, під час карантину.  

Костя відчував полегшення на серці - наче камінь впав із душі.  Взагалі, на дистанційному навчанні він зумів відпочити від суспільства та  набратися трохи сил. Але все одно карантин змінив життя  кожного - когось в хорошу, а когось в погану. 

 Інна Володимирівна кожні два тижні писала в Вайбер-чаті класу, що дистанційна продовжується ще на певний строк. Ставало зрозуміло, що діти вже не повернуться у стіни школи на навчання, принаймні до кінця семестру. 

Класу пообіцяли відправити фото табеля. Костя відчував, що в цьому році він не стане відмінником, бо гадки не знав, які в нього приблизні оцінки. Але коли Інна Володимирівна відправила табель, то Костя запищав від радості. Він отримав табель без жодної дев‘ятки. Це означало, що Костя став відмінником. До цього він проклав тяжкий шлях, і нарешті отримав бажане. Радість переповнювала його. До того, ще Іван Муров буде святкувати день народження.  Всі друзі зустрінуться вперше за багато місяців.  

  Костя трохи хвилювався, адже  скільки часу він не зустрічався зі своїми товаришами. Особливо його тривожило, як зреагує його душа коли побачить Кіру. Хлопець намагався не думати про це.   

Костя разом з Михайлом і Марком першими прийшли до Івана на свято. Вони, як зазвичай, чекали на дівчат, що запізнювалися. Коли ж всі прийшли, компанія сиділа і мовчала, бо не знали  про що можна завести розмову.  

-Що ми як на похоронах сидимо? - з докором запитав Костя. - Давайте, розповідайте, що як ви дистанційку провели? 

-А що розповідати? - заговорила першою Аліна .- Нічого цікавого на дистанційці не було. Встаєш зранку, робиш уроки, сидиш в телефоні, лягаєш спати, і так кожен день. 

-Так, дійсно тільки це й робили, - промовив Марк. - Але мені сподобалося. 

-Оо! І мені взагалі по кайфу було, - підтримав  друга Михайло, поправляючи свою футболку.- Я вставав  десь об одинадцятій, одразу сідав за ПК, десь вечері написав Кості, щоб скину мені завдання,  а згодом далі в ПК до пізньої ночі. 

-Оце в тебе веселе життя, - промовила Анна.  

-Ну в мене все майже так само проходило,- відповіла Соломія. 

 Костя глянув на Кіру. Вона інколи помічала  його зелені очі, але особливої уваги не приділяла.  

 Після того, як друзі посиділи в кафе, вони вирішили піти гуляти по всьому містечку. Ходили по “Глобусу”, сиділи  на дитячому  майданчику. 

 Як настав вечір, то Костя запропонував пограти в хованки по центру селища. Попри дивну пропозицію, друзі погодилися. “У-Є-ФА”  вирішило, що першими шукати будуть Аня разом з Костею. Вони залишилася стояти на “Глобусі”, поки інші розбігалися по місцях сховку.  

-Уже пройшло п‘ять хвилин? - запитала Анна, відводячи погляд від телефону. 

-Так, ми  можемо йти шукати їх.  

-А куди підемо? 

-Підімо у напрямку до траси.   

 Вони обходили кожен куточок, аби хоч когось знайти. За правилами, ареал гри був обмежений виключно центром. Не можна заходити в приміщення - тільки поруч з ними. 

Друзі спілкувалися виключно на тему гри. Ані, як і Кості, це набридало. Дівчина вирішила першою поцікавитися життям хлопця, і знайшла для цього неочікуване питання.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍