IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 14: Тінь і світло

 

Ніч була глибокою і мовчазною, лише час від часу порушував її подих вітру, що здіймався серед дерев. Меланія йшла в глибину лісу, і кожен її крок здавався все важчим, хоча не з фізичної втоми. Вона відчувала, як навколо неї зростає невидима, але неймовірно потужна енергетична стіна. Ліс був живим, він реагував на її присутність, а її зв’язок з ним тепер був настільки сильним, що навіть найменші зміни в атмосфері не могли сховатися від її уваги.

 

Марко йшов поруч, і його тиша була підтримкою, яку вона так цінувала. І хоча між ними було багато нерозказаних слів, їхні погляди та рухи вказували на глибоке розуміння. Вони вже не потребували слів, щоб підтримати один одного. Їхня сила була в єдності, і це відчувалося навіть у безмовному русі.

 

— Ми наближаємося, — сказав Марко, його голос був м’яким, але рішучим. — Це не просто ще одна частина лісу. Щось є далі.

 

Меланія кивнула. Вона відчувала це ще до того, як він промовив ці слова. Весь ліс наче змовчав, якось затихнув, але не через спокій. Це було відчуття, коли сама природа тримала подих, чекаючи чогось важливого.

 

І ось, перед ними, відкрилася невелика галявина, на якій стояв величезний камінь. Він був старим, покритим мохом, але щось в його формі і силі змушувало серце Меланії битися швидше. Камінь був освітлений місячним світлом, і в ньому було щось загадкове, потужне і водночас темне.

 

— Це місце, — промовила Меланія, і її голос звучав ніби з глибини душі. Вона відчувала, що цей камінь був пов’язаний з її призначенням. — Тут я повинна знайти те, що шукаю.

 

Марко уважно дивився на камінь, але не сказав нічого. Він розумів, що вона сама повинна була знайти відповідь. І хоча цей момент здавався важливим, вони все одно продовжували свою подорож без зайвих слів.

 

Меланія наблизилася до каменя і поклала руку на його холодну поверхню. Одразу відчула, як її зв’язок з лісом змінився. Тепер вона не просто відчувала навколишнє середовище, але й сама стала частиною чогось значно більшого.

 

І раптом перед її очима відкрилися образи, які були одночасно знайомими і чужими. Вона побачила себе в іншому світі, де темні сили намагалися захопити цю землю. Її рідні мольфари, її предки, боролися за виживання лісу і всього живого. Але, попри всі їхні зусилля, темна магія продовжувала руйнувати все на своєму шляху.

 

Меланія відчула, як її душу пронизує біль від цих образів. Вона побачила боротьбу, яка не завершилася. І тут, серед всього цього хаосу, з’явився Чорний мольфар — фігура, що стояла на самому центрі темряви. Його очі горіли холодним вогнем, а темна магія витікала з нього, як туман, поглинаючи все навколо.

 

— Ти зрозуміла, чому я тут, — промовив його голос, хоча він не з’являвся перед нею фізично. — Ти не просто мольфар. Ти частина цього світу, частина боротьби, яка не може завершитися без тебе.

 

Меланія відчула, як камінь в її руках почав вібрувати. Вона бачив ту саму темряву, яку зустрічала раніше, і тепер вона знала: це не була просто битва між двома силами. Це була боротьба за саму суть життя і смерті. І лише від неї залежало, чи вистоїть цей світ.

 

— Я не дозволю тобі знищити це місце, — промовила вона, її голос був спокійним, але твердим. — Ти не маєш влади.

 

Але голос Чорного мольфара звучав все глухіше, ніби він хотів змусити її сумніватися.

 

— Ти не розумієш. Вибір, який ти зробиш, визначить не лише твою долю, а й долю всього цього світу.

 

Меланія здригнулася, але не відступила. Вона знала, що саме зараз її рішучість буде мати найбільшу вагу. У цьому світі не було місця для коливань, і зараз вона повинна була діяти.

 

В ту ж мить камінь почав світитися ще яскравіше, і темна магія Чорного мольфара стала відступати. Це було ніби світанок, що пробивається через ніч. Меланія відчула, як її сила зростає, як вона знову зливається з природою, з усім, що є навколо.

 

Марко стояв поруч, готовий допомогти їй. І хоч вони не могли зупинити все одразу, цей момент був важливим. Вони знали, що їхній шлях тільки починається, і справжня боротьба ще попереду.

 

— Ми переможемо, — сказав він, спостерігаючи, як ліс оживає навколо них. — Разом ми здолаємо темряву.

Меланія кивнула. Вона була готова. І цього разу її рішучість не могла бути зломана. Чорний мольфар намагався її залякати, але вона вже була більше, ніж він міг уявити. Вона була частиною цього світу, і її сила була не тільки в магії, але й у її вірі в цей ліс, в природу, в усе живе.

 

Зі світлом, що виходило з її рук, ліс почав оживати, відновлюючи свою силу, повертаючи те, що було вкрадене темрявою. І хоча це була лише маленька перемога, Меланія знала: цей шлях не завершиться, поки не буде виграна остаточна битва.

 

Вона і Марко вирушили далі, з надією в серці і з рішучістю, яка вела їх уперед.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍