IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 13: Пошук відповіді

 

Дні минали, і Меланія відчувала, як темні тіні, що нависали над Карпатами, ставали дедалі ближчими. Ліс здавався затихлим, але ця тиша була лише тимчасовою. Природа передчувала щось важливе, щось, що могло визначити долю цієї землі. І хоча Чорний мольфар був поки що лише у тіні, Меланія відчувала, що все наближається до кульмінації.

 

Відтоді, як вона прийняла свою силу, її світ змінився. Вона більше не була тією дівчиною, що колись шукала відповіді в чужих очах. Тепер вона дивилася в глибину лісу і бачила в ньому свою долю, відчувала зв’язок, що тепер був не просто магічним — він був реальним і невід’ємним.

 

Але все одно питання не давало їй спокою.

 

Чому я? — запитувала вона, поки стояла на краю лісу, спостерігаючи за заходом сонця. Чому саме я повинна нести цей тягар?

 

В її розумі спливали образи — Матвій, місто, рідний дім. Якби вона була там, можливо, все було б простіше. Якби вона могла повернутися до того світу, де не було темної магії, де все було зрозумілим і звичним… Але ні, вона не могла повернутися. Ліс був її домом, її шляхом, і це була її реальність.

 

Раптом у її серці знову виникло це відчуття — ніби хтось спостерігав за нею. Її погляд ковзнув по лісі, і вона побачила силует, що стояв неподалік. Це був Марко.

 

— Ти тут, — тихо сказала вона, навіть не здивувавшись його появі. Вона давно зрозуміла, що він завжди буде поруч, навіть коли мовчить.

 

Марко наблизився до неї, і вони мовчки спостерігали за заходом сонця. Але його присутність була для Меланії як підтвердження того, що навіть у цьому незнайомому, часто небезпечному світі вона не сама.

 

— Ти не повинна вирішувати все сама, — сказав він, нарешті порушивши тишу. — Ти не одна в цій боротьбі. І навіть якщо це твій шлях, ми всі йдемо разом.

 

Меланія повільно повернула голову до нього, відчуваючи його слова як тепло в холодній ночі.

 

— Я знаю. І це допомагає, — зізналася вона. — Але я все одно не можу відпустити ці питання… Чому саме я? Що я маю зробити?

 

Марко посміхнувся, і ця посмішка була одночасно м’якою і впертою.

 

— Тому що ти вже зробила вибір. Ти не просто здобула силу, ти прийняла її, Меланіє. Це твоя доля. І я бачу це. Бачу, як ти зростаєш. Все, що тобі треба, — це просто дозволити собі бути тією, ким ти вже є.

 

Меланія глибоко вдихнула. Його слова звучали так, як вона давно прагнула почути, але ніколи не могла знайти. Вона зрозуміла, що Марко правий. Вона вже зробила вибір, і тепер їй треба лише рухатися вперед, не озираючись назад.

 

— Я повинна повернутися до лісу, — сказала вона, її голос тепер був рішучим. — Є щось, що я повинна зрозуміти. І я не зупинюся, поки не знайду відповіді.

 

Марко кивнув, його погляд був спокійним, але в ньому була глибока впевненість.

 

— Ми підемо разом, — сказав він. — Де б ти не йшла, я буду поряд. Ми знайдемо все, що потрібно.

 

Меланія подивилася на нього, відчуваючи, як в її серці розцвітає не лише сила, а й нове почуття — це було не просто братерство чи дружба. Це був зв’язок, що став важливішим за все, що вона колись знала.

 

Вони знову рушили в глиб лісу, і з кожним кроком, з кожним порухом вітру, Меланія відчувала, що все більше розуміє: відповідь на її питання вже давно є. Їй лише треба було відкрити свої очі і прийняти її. Ліс, світ, і вона — все це було частиною одного великого, незрозумілого, але такого живого процесу.

 

Ще один крок у нескінченному шляху. І цей шлях вів її до того, що залишалося позаду — і до того, що чекало попереду.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍