Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

— Припни язика!　

Боляче викрутивши мені руку, він щосили штурнув мене.　

Я не змогла втриматися на ногах, проте продовжувала щосили кричати:　

— Прокляття! Відпусти мене!　

Щось важке вдарило мене по правому вуху, і я впала боком у самісіньку темряву.　

Нечесно сказати, що я зомліла. Досі я ніколи не втрачала свідомості й щиро сподіваюся, що зі мною такого ніколи не трапиться. Радше на якийсь час мене вибили з колії.　

Коли я кліпнула й розплющила очі, то виявила, що я… чи то напівсиджу, чи то напівлежу в незграбній позі на дивній подобі вигнутої дощаної підлоги. Мої руки були зв’язані за спиною, а щиколотки знерухомлені грубим конопляним мотузком.　

Із дощаної стелі над головою звисала олійна лампа. Крізь її скло ледь просочувалося тьмяне світло, проте від неї йшов гарячий, задушливий запах. Біля ніг я побачила велике каміння, складене у воді кольору терпентинової олії[32]. Це місце скидалося на жахливу пародію на мою улюблену улоговину вдома. Здавалося, підлога рухалася під моїми ногами. Заплющивши очі, я чекала, доки мені стане краще.　

Втім, час минав, а краще я чомусь не почувалася. Тобто я досі не могла поворухнутися. Я збагнула, що ледь не втратила свідомість лише через те, що мій раптовий викрадач поцупив у мене капелюх. Мабуть, боявся, що я скористаюся шпильками. Моя голова, на якій тепер не було нічого, окрім гладко вкладеного волосся, почувалася незахищеною. Здавалося, увесь мій світ трусився та хилитався, але я не відчувала слабкості.

Чомусь мені ввижалося, що я лежу в човні. Точніше в корпусі човна — я пам’ятала, що саме так він звався правильно. Попри те що в мене не було досвіду регулярного користування баржами, кораблями й іншими суднами, кілька разів я таки каталася на гребному човні, тож одразу впізнала хиткі, нерівні рухи маленького човна в його, так би мовити, «стійлі». Він стояв на воді, проте прив’язаний до стовпа. Стеля, де мірно похитувалася лампа, була нижньою частиною палуби. Підозрюю, що брудна калюжа під моїми ногами називалася трюмом, а каміння, гадаю, це баласт.　

Розплющивши очі, я пильно вдивлялась у темряву, намагаючись обстежити свою в’язницю, і зрозуміла, що була тут не сама.　

З протилежного боку із заведеними за спину руками та зв’язаними щиколотками просто напроти стояв хлопчина. Його обличчя було обернене до мене.　

Він пильно мене вивчав.　

Похмурі темні очі. Сердито зціплені щелепи.　

Дешеве вбрання — завелике, наче з чужого плеча. Збиті босі ноги, що мали жалюгідний, хворобливий і блідий вигляд.　

Нерівна щетина світлого волосся.　

Й обличчя, яке я вже бачила раніше, щоправда, тільки на першій шпальті газети.　

Переді мною стояв сам Тьюксбері, маркіз Безілвезера.　

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Але… це ж безглуздо, неймовірно.　

Він же мав вийти в море.　

Без зайвих привітань я вигукнула:　

— Заради Бога, що ти тут робиш?　

Хлопець здивовано вигнув золотаві брови.　

— Ви вважаєте, що ми знайомі, міс?　

— Заради всього святого, я нічого не вважаю.　

Через обурення, змішане з непідробним подивом, я одразу виструнчилася, хоча це й було непросто з моєю вдачею.　

— Я знаю, хто ти такий, Тьюкі.　

— Не називай мене так!　

— Пречудово, маркізе Тьюксховайло-в-морі, що ви робите босоніж у човні?　

— Гадаю, буде цілком доречно поцікавитися, чому така юна дівчина вдає із себе вдову. — Чомусь, коли він різко й суворо заговорив зі мною, його тон здався мені більш аристократичним.　

— Та невже, — випалила я у відповідь, — і хто це мені каже? Юнга з ітонським акцентом?

— А ти ж тоді хто? Вдова без обручки?　

Мої руки були зв’язані за спиною, тож я не одразу зрозуміла, про що він каже. Утім, щойно я допомогла собі поліпшувачем та розплутала пальцями шворки на зап’ястках, то здивовано вигукнула:　

— Для чого він забрав мої рукавички?　

— Вони, — одразу виправив його світлість маркіз. — У множині. їх двоє і вони хотіли викрасти вашу обручку, проте не змогли її знайти.　

Попри гордовитий і дещо вчительський тон хлопця, я помітила, як зблідло його обличчя й затремтіли губи, коли він знову заговорив.　

— Вони понишпорили у ваших кишенях і знайшли кілька шилінгів, шпильки для волосся, три палички локриці, доволі брудну хустинку…　

— Авжеж.　

Я спробувала перервати його розповідь, бо сама тільки думка про те, що, поки я була без свідомості, хтось насмілився нишпорити у моїх кишенях своїми брудними руками, змусила мене здригнутися. На щастя, вони хоча б не торкалися тіла, бо мій імпровізований багаж на місці турнюра досі був на місці.　

Я відчувала, що поліпшувачі всіх інтимних частин тіла — бюста, стегон і сідниць — були там, де й належало.　

— …гребінець, щітку для волосся, якийсь маленький буклет, прикрашений квітковими орнаментами…　

Після цих слів серце в грудях шалено закалатало, наче на моїх очах щойно вбили любу матінку. В очах запекло шаленим вогнем. Утім, мені довелося лише мовчки прикусити губу, бо зараз був не час і не місце тужити за своєю втратою.　

— …а ще, оскільки один бік вашої сукні був розпанаханий, я зміг роздивитися ваш дивовижний рожевий корсет.　

— Ах ти негіднику! — Мої страждання тільки підкидали дров у полум’я люті, яке нуртувало в мені. Палаючи від сорому й обурення, я накинулася на юнака: — Ти цілком заслуговуєш бути саме тут, зі зв’язаними кінцівками…　

— А ти, мила дівчино приблизно мого віку, заслужила того ж, чого і я?　

— Я старша за тебе!　

— Невже? На скільки ж років?　

Я ледь не бовкнула йому правду, коли раптом схаменулася — мені й надалі слід тримати свій вік у таємниці. Який же він усе-таки кмітливий! І, попри свою відчайдушну відвагу, такий переляканий.　

Так само перестрашений, як і я.　

Набравши в легені повітря, я спромоглася вичавити з себе запитання:　

— Як довго ти ув’язнений?　

— Не більше години. Поки маленький чоловічок мене тримав, великий чомусь не зводив очей із тебе.　

Юнак раптом замовк. Над головою почулися важкі кроки, які зупинилися, у віддаленому кінці нашої в’язниці вигулькнув квадратний слід ліхтаря, і я побачила, як до нашої комірчини драбиною спускається якийсь чоловік. Точніше, спочатку ми побачили лише його чоботи та спину, і то було доволі кумедне видовище.　

— Лишень годину тому, — звернувся він до когось нагорі. Я одразу впізнала цей скрипучий голос. Худий, низенький і скоцюрблений, цей чоловік дрижав від страху, наче знедолений і заморений голодом вуличний пес. — Знайшов його на тому ж місці, про яке ти й казав у телеграмі. Він тинявся