Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

поміж доків там, де причалює «Ґрейт Істерн». Ми чудово знаємо, що робити з ним, а як бути з дівчиськом?　

— Майже так само, — проревів інший чоловік, теж спускаючись донизу. Я впізнала і цей голос. Тепер мені залишалося лише мовчки спостерігати за тим, як ноги в чорних чоботах спускалися вниз: кремезне тіло в темному одязі, який колись міг належати джентльмену. Втім, зараз це вже не мало жодного значення.　

У світлі ліхтаря я встигла роздивитися його бліді жовті рукавички з козячої шкіри. Чимало дворян (і чоловіки, і жінки) часто носили такі. Вони були ознакою певного соціального класу. Щойно з’явилася потилиця кремезного чолов’яги, я побачила, що на ньому не дорогий дворянський капелюх, а звичайний суконний картуз робітника.　

Дочекавшись, поки він обернеться, я нарешті побачила його обличчя.　

Та сама холодна біла пика, що зазирнула до мого купе… Вона скидалася на зловісний місяць чи радше на оголений блідо-білий череп. Щойно чоловік скинув картуза, я помітила, що він голомозий. Огидна пліш робила незнайомця схожим на личинку, якби не жорстке рудувате волосся, що стирчало з його вух.　

— Я гадав, що ви схопите її тільки в разі, якщо я схиблю з ціллю, — сказав другий чоловік скрипучим голосом.　

— Я зробив це, щоби перестрахуватися, — пробурчав лисий чолов’яга. — А ще й тому, що вона називає себе прізвищем Голмс.　

Під час розмови його співрозмовник не зводив із мене погляду, сповненого якоїсь дивної лютої насолоди. Він мовчки усміхнувся, а мої очі широко розплющилися й щелепа відпала з подиву. Звідки лисий чоловік дізнався, хто я? Як міг знати моє прізвище?　

Задоволений моєю реакцією, здоровань знову повернувся до супутника.　

— Вона стверджує, що є родичкою Шерлока Голмса. Якщо це правда, ми можемо отримати за неї чималі грошенята.　

— Тоді навіщо ти хотів її вбити?　

Я не помилялася — кремезний чолов’яга з волоссям у вухах був справжнім головорізом.　

У відповідь він знизав здоровезними плечима:　

— Вона діяла мені на нерви, — промовив він із холодною байдужістю.　

Я спромоглася подолати перший шок, бо все почало набувати сенсу. Він шукав мене в потягу, стежив за мною з вокзалу. Однак… досі в цій ситуації було чимало незрозумілих нюансів. Чому, стежачи за мною від самого початку, він уважав, що я знаю про місце перебування Тьюкі?　

— Кляте дівчисько, — головоріз подивився на мене колючими, наче чорний лід, очиськами. Було в його погляді щось знайоме, проте я не могла збагнути, що саме. Важко заперечувати, що його погляд налякав мене мало не на смерть. Нарешті він знову озвався: — У тутешніх дівчат немає грошей на корсети — клянуся, адже свого часу я розпанахав чимало животів. Не раджу знову траплятися на моєму шляху.　

Я сиділа мовчки, не в змозі дібрати слів для пристойної відповіді.　

Чесно кажучи, його слова страшенно мене нажахали.　

Раптом інший чоловік — худий — геть зіпсував справлене на мене враження, звернувшись до свого супутника:　

— Що ж, раджу тобі краще стежити за собою і не дратувати Шерлока Голмса. Подейкують, що з цим джентльменом не варто жартувати.　

Кремезний чолов’яга повернувся до нього.　

— Я жартую з ким хочу та як хочу. — Його тон був гострий, як лезо ножа. — Я йду спати, а ти не спускай очей із цих двох.　

— Я й без того збирався це робити, — пробурмотів інший незнайомець, однак лише після того, як здоровань вийшов.　

Худий чоловік усівся на сходах, наче сторожовий пес, і витріщив на нас свої маленькі лихі очиська.　

Я наважилася його запитати:　

— Хто ви такий?　

Навіть за тьмяного світла лампи було помітно, що в його жовтій усмішці бракує кількох зубів.　

— Принц Шарман дер Хорсапль до ваших послуг, — відповів він скрипучим голосом.　

Звісно, він збрехав. Я невдоволено насупилася.　

— Коли вже ми тут знайомимося, — озвався маркіз Тьюксбері, — може, скажете нарешті, як вас звуть?　

Я заперечливо похитала головою.　

— Ану стуліть пельки! — сказав Скрипун.　

— Що ви зі своїм приятелем плануєте з нами зробити? — холодно запитала я.　

— Годі, голуб’ята, я ж сказав — засупонити пащі!

Не бажаючи більше бути посміховиськом для цього огидного чоловіка, я лягла боком на голі дошки, підіткнувши під себе розпанахану частину сукні. Я заплющила очі, проте заснути чи принаймні прикинутися сонною напрочуд складно, якщо твої руки зв’язані за спиною. А надто коли кінчики сталевих ребер корсета боляче впиваються в тіло під пахвами.　

Моїм думкам, як і тілу, було вкрай незручно. Згадка про «награбоване» означала тільки одне — мене тут тримають заради викупу. Я не могла уявити більш принизливого способу повернення додому, до братів. Звісно, вони одразу відправлять мене до пансіону, перед тим добряче покаравши. Цікаво, чи заберуть ці чоловіки мої гроші. І як саме цьому негідникові вдалося дізнатися, хто я, щоб стежити за мною? Навіть більше: звідки він дізнався про маркіза Тьюксбері та як підключив до цієї справи свого схожого на бездомного пса спільника? І що саме він мав на увазі під словами: «Майже так само». Тремтячи від жаху, подумки я вмовляла себе бути насторожі, аби втекти за першої-ліпшої нагоди. Проте, звичайно, найрозумніше у цій ситуації вгамувати своє неспокійне дихання і тремтіння та зібратися на силі. Потрібно спробувати заснути.　

Через форму човна, я лежала на похилій площині, яка нагадувала гамак. Утім, відпочивати тут було незручно, навіть із усіма одягнутими на мене підкладками. Вовтузячись, я намагалася вмоститися більш-менш зручно. Проте це було непросто, адже сталеві ребра мого клятого корсета тепер не тільки впивалися мені в пахви, а й повитикалися крізь дірку в сукні, нагадуючи про ніж головоріза…　

Сталь. Лезо.　

Я лежала дуже тихо.　

Ох, якби ж я могла це зробити.　

Після хвилини роздумів я трохи розплющила очі, аби поглянути на нашого сторожового пса — Скрипуна. Добре, що моя скромність змусила мене лягти на правий бік, обличчям до нього, щоб приховати від його очей мій корсет. Він досі сидів спиною до сходів, але голова його впала на груди. Наш охоронець спав.　

Стривайте, доки він так сидить, чому б нам… не спробувати пройти повз нього? Втім, це зачекає. Спочатку, намагаючись поводитися якомога тихіше, я повернулася таким чином, щоб наблизити свої зв’язані зап’ястки до випнутого ребра корсета.　

А це дуже непросто, бо розріз на моїй сукні був збоку. Я щосили напружила одну руку й сперлася на лікоть другої. Зціпивши зуби, щоб не видати ані звуку, я спромоглася накрутити мотузок, який тримав укупі мої зап’ястки, на кінчик сталевого корсета.　

Я так скоцюрбилася, що ледь могла дихати, однак мені таки вдалося відтягнути накрохмалену