Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

діти знущаються з продавця макасарової олії. Повз мене на шаленій швидкості мчали діти, викрикуючи якісь грубощі, тож я пришвидшила ходу. Немов це могло мене якось урятувати!　

Із такою кількістю дивних містян і за такої шаленої метушні геть не дивно, що я не почула, як за мною хтось іде. І я не помічала цих кроків доти, поки ніч не стала глибокою й темрява не згустилася. Принаймні так мені здалося спочатку, хоча згодом я збагнула, що то самі вулиці стали похмурішими. У вітринах крамниць погасло світло, на розі вулиць миготіли тільки вікна будинків розпусти. П’яний галас їхніх відвідувачів гострим ножем розпанахував темряву. Я побачила жінку, яка стояла у дверному отворі з нафарбованим обличчям, червоними губами та чорними бровами. Я здогадалася, що випадково натрапила на «нічного метелика». У бридкій сукні з глибоким вирізом вона так тхнула джином, що він перебивав навіть сморід її тіла, яке, вочевидь, рідко бувало у ванні. Втім, не лише вона була тут джерелом неприємного запаху. Весь Іст-Енд наскрізь просотався вареною капустою, вугільним димом, смердючою дохлою рибою із Темзи та стічними водами у риштаках.　

А ще людьми, теж у риштаках.　

Я помітила чоловіка, що лежав в одній із канав. Мабуть, хворий чи напідпитку. Поруч діти притулилися одне до одного, наче цуценята, вони готувалися до сну, тож я зрозуміла, що в них немає домівки. Моє серце защеміло від жалю: одразу захотілося розбудити цих дітлахів і дати їм трохи грошей на хліб та пиріжки. Проте я примусила себе йти далі, ступаючи великими кроками. Невпевнено. Мене охопило тривожне відчуття небезпеки.　

Тротуаром переді мною повзла якась темна фігура. Так-так, саме повзла. Рачки. Її босі ноги безсило волочилися позаду. Я зупинилася, витріщаючись на неї, вражена жахливим виглядом старої жінки, доведеної до такого стану вбогості, що її прикривала лишень розірвана сукня без жодної підкладки. На її голові теж нічого не було. Бодай ганчірки. І навіть волосся. Шкіру її голови всіяли величезні виразки. Я ледь стримала крик від такого видовища. Пересуваючись зі швидкістю равлика на кісточках пальців і колінах, стара безтямно підняла голову на кілька сантиметрів, аби краще мене роздивитися. Я побачила її очі — вони були блідими, наче аґрус.　

Я надто довго стояла тихо — позаду мене почулися важкі кроки.　

Я кинулася навтьоки, проте було вже запізно. Кроки лунали дедалі ближче. Хтось міцно стиснув мою руку. Я закричала, проте мій рот грубо прикрила чиясь дужа долоня. Біля вуха пролунав глибокий низький голос:　

— Якщо поворухнешся або закричиш, я тебе вб’ю.　

Я заціпеніла від жаху. Широко розплющивши очі, я напружено вдивлялась у темряву, проте не могла ступити ані кроку. Мені перехопило подих. Доки я перелякано хапала ротом повітря, незнайомець нарешті відпустив мій лікоть і силоміць притиснув мої руки до тулуба. Здавалося, мене розчавили об тверду бетонну стіну, проте насправді то були його груди. Незнайомець забрав руку від мого рота. Однак мої тремтячі губи не встигли видати ще жодного звуку, коли в сутіні я розгледіла відблиск леза. Довгого леза. Звуженого на кінці, наче уламок криги. То було лезо ножа.　

А ще я змогла роздивитися руку, що тримала ніж, — велика рука в рукавиці з козячої шкіри якогось рудувато-брунатного кольору.　

— Де він? — загрозливо прокричав чоловік.　

Що? Де? Я не могла вичавити з себе ані звуку.　

— Де маркіз Тьюксбері?　

Якесь безглуздя. Чому випадковий мешканець Лондону запитує мене про втікача з багатої родини? Хто міг знати, що я була у Бельведері?　

А тоді мені раптом пригадалася притиснута до скла пика, що зазирала до купе.　

— Я запитаю ще раз, і це буде востаннє, — прошипів чоловік. — Де маркіз Тьюксбері?　

На той час, здається, вже перейшло за північ. Із будинків розпусти досі лунав галас хмільних від елю відвідувачів, який недоладно перегукувався з непристойними піснями. Проте присипані галькою доріжки й тротуари були порожніми, принаймні ті, які можна було розгледіти. У затінку могло ховатися що завгодно. Та й у цій місцині годі сподіватися, що хтось прийде на допомогу.　

— Я… я… а-а-а… — я могла тільки затинатися від страху, — не маю ані найменшого уявлення.　

Лезо ножа блиснуло під моїм підборіддям, і, навіть попри високий комірець, я відчула його тиск на горло. Задихаючись від жаху, я заплющила очі.　

— Жодних ігор, — попередив мій викрадач. — Ти ж зараз прямуєш до нього. Де він?　

— Ви помиляєтеся, — я намагалася говорити спокійно, але мій голос тремтів. — Це безглузда омана. Я нічого не знаю про…　

— Ти брехуха.　

Я відчула убивство на його руках — раптом ніж підстрибнув і смикнувся у спробі розпанахати моє горло. На щастя, лезо натрапило на китовий вус, вшитий у мій комірець. Я закричала, це міг бути мій останній крик. Борсаючись і звиваючись у руках головоріза, я спромоглася відхилитися назад і вдарити нападника в обличчя своїм саквояжем, а за мить сумка вилетіла з моїх рук.　

Головоріз гучно вилаявся, проте, хоч його захват і ослабнув, він мене не відпустив. Закричавши, я відчула, як довге лезо увіпнулося в мій бік, зачепило корсет і знову встромилося туди, шукаючи прохід до моєї плоті. Однак він тільки розрізав мою сукню — тепер на ній зяяла велика розтріпана дірка. Нарешті мені вдалося вирватися від нього і втекти.　

Я кричала:　

— Рятуйте! Хто-небудь, допоможіть мені!　

У темряві я не знала, куди втікати, однак продовжувала бігти й бігти без упину невідь-куди.　

— Сюди, мем, — почувся з тіні чоловічий голос, високий і скрипучий.　

Хтось таки почув мій крик про допомогу.　

Ледь не плачучи від полегшення, я повернулася на голос і спустилася у вузький крутий провулок між будинками, від яких пахнуло смолою.　

— Сюди.　

Я відчула, як його худа рука взяла мене за лікоть, спрямовуючи кривими шляхами. Вдалині щось мерехтіло. Річка? Мій провідник потягнув мене на вузенький дерев’яний поміст, який хитався під моїми ногами.　

Якийсь інстинкт, непевне дивне передчуття примусили мене затриматися. Моє серце нестримно калатало.　

— Куди ми йдемо? — прошепотіла я.　

— Просто роби те, що тобі кажуть.　

Він схопив мене за руку швидше, ніж я встигла вимовити слово, скрутив її за моєю спиною і штовхнув уперед невідь-куди.　

— Припини негайно! — Я вперлася каблуками своїх чобіт у дошки. Злість, яка розпирала мене зсередини, витіснила страх. Зрештою, мене поранили, я втратила свій саквояж, мені погрожували ножем, мій одяг був зіпсований, усі мої плани пішли псові під хвіст, і тепер той, кого я прийняла за свого захисника, здається, перетворився на нового ворога. Я не на жарт розлютилася.　

— Стояти, негіднику! — закричала