Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

досі мені не доводилося чути, щоб таке обговорювали вголос, та ще й так гучно, у громадському місці й у присутності чоловіків (хоча, схоже, їм було байдуже до слів старої). Вражена, я не могла дібрати слів, а моє обличчя спалахнуло вогнем від сорому.　

Однак моя товариська мучителька, здавалося, сприйняла цю ніяковість як підтвердження своїх слів. Кивнувши, вона нахилилася ще нижче:　

— І тепер ти гадаєш, що знайдеш щось пристойне у місті? Любонько, а ти коли-небудь бувала в Лондоні?　

Я спромоглася заперечливо похитати головою.　

— Що ж, качечко, не повторюй минулих помилок, хай би що тобі там не обіцяли джентльмени. — Після цих слів вона нахилилася ще ближче, немов довіряла мені величезну таємницю, хоча голос при цьому не стишила. — Якщо захочеш мати кілька пенні в кишені, то ось тобі секрет: витягни з-під сукні кілька нижніх спідниць…　

Мені здалося, що я справді зомлію. На щастя, робітник досі хропів, проте другий чоловік підняв газету, аби… сховати за нею обличчя.　

— І ти ніколи за ними не шкодуватимеш, — не вгаваючи, бурчала беззуба стара. — А що, в Лондоні чимало жінок не носять жодної нижньої спідниці, а в тебе їх із десяток, судячи з шарудіння.　

Я відчайдушно бажала, щоби і подорож, і ці муки нарешті скінчилися. Я так про це замріялася, що навіть наважилась поглянути у вікно.

За склом маленькі будиночки невпинно зміняли високі, що тулилися одне до одного, як цеглини.　

— Віднеси їх до «Вживаного одягу містера Калхейна» на Сент-Тукінг-лейн, неподалік від Кіпл-стріт, — торочила стара, чия присадкувата фігура тепер нагадувала мені не малинівку, а бридку ропуху. — Внизу, в Іст-Енді, ти знаєш. Тебе приведе туди запах доків. І запам’ятай: щойно знайдеш Сент-Тукінг-лейн, не йди до інших торговців — одразу прямуй до Калхейна. Він добряче заплатить, якщо ці спідниці зі справжнього шовку.　

Зненацька чоловік із газетою зашелестів нею і відкашлявся. Вчепившись у край свого сидіння, я відсахнулася від дивної відьми настільки, наскільки дозволяв мій турнюр.　

— Дякую, — пробурмотіла я, бо не збиралася продавати свої нижні спідниці. Утім, ця жахлива бабця, сама того не знаючи, таки стала мені в пригоді. Я міркувала, як позбутися свого скорботного вбрання й купити новий одяг. Звісно, в мене було достатньо грошей, щоб замовити будь-який одяг, але його пошиття вимагає часу. Ба більше, мій брат міг би розпитати відомих швачок, і, звісно, мене б запам’ятали. Всім відомо, що вдова, з маківки до п’ят вбрана в чорне, може замовляти тільки ще більше чорного, сірого чи, можливо, лавандового із вкрапленнями білого. Після першого року жалоби про інші кольори не могло бути й мови. Втім, враховуючи кмітливість мого брата, жоден із цих варіантів не годився. Я не можу просто змінити свою зовнішність… Я мушу цілком перевтілитися. Тільки як? Викрасти чужий одяг із мотузок для сушіння?　

А тепер я знала, що робити — магазини вживаного одягу на Сент-Тукінг-лейн, що неподалік від Кіпл-стріт в Іст-Енді. Навряд чи брат шукатиме мене там. А ще я навіть не підозрювала (хоча й варто було!), що ризикуватиму життям, вирушаючи туди.　

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

З мого місця в потягу виднілися тільки уривчасті силуети Лондону. Проте щойно я зійшла на станції Олдерсгейт із намірами якомога швидше забратися геть звідси, то на мить завмерла, не в змозі відвести зачарованого погляду від мегаполісу. Хоч будинки тут тулилися близенько один до одного, та все здавалося величезним! Довкола мене височіла рукотворна дивина — будівлі такі високі й грізні, що дерева могли їм лише позаздрити.　

Мої брати справді мешкали тут? У цій грандіозній цегляно-кам’яній пародії на весь світ, який я бодай коли-небудь знала? З такою кількістю димарів і дахів, які темними плямами виднілися на тлі яскравого пароподібного неба, наче свічки на диявольському святковому торті.　

Я не могла відвести погляду від міста, аж поки не усвідомила, що повз мене сновигають юрмиська байдужих людей, які квапляться у своїх справах. Тоді я глибоко вдихнула, стулила губи й повернулася спиною до звабливо-зловісного заходу сонця.　

Тут, у Лондоні (хоча, зрештою, як і будь-де), сонце сідало на заході. Саме тому, нарешті примусивши свої занімілі ноги рухатися, я пішла широким проспектом у протилежному напрямку, бо мені потрібно було на схід, до магазинів уживаного одягу, доків і убогих вуличок — до Іст-Енду.　

Минувши кілька кварталів, я опинилася на вузенькій вуличці в тіні переповнених будинків. Позаду мене сонце поволі котилося за небокрай. Міська ніч була геть іншою — без зоряного чи місячного сяйва, однак проблиски жовтого світла з вітрин магазинів освітлювали тротуар. Здавалося, вони ще дужче забарвлювали сутінки в темні кольори ночі. Перехожі виринали з темряви, наче привиди, зникаючи за кілька кроків так само несподівано, як і з’являлися. Наче химери зі сну, вони знову виринали й губилися на розі вулиці, яка тонула у тьмяному світлі гасових ліхтарів.　

Ні, це не привиди, радше персонажі нічних жахіть. Поруч у темряві снували туди-сюди щури — сміливі міські щури, які нікуди не втікали, коли я проходила поруч і намагалася не дивитися в їхній бік, удаючи, що насправді їх немає.　

Я намагалася не витріщатися на неголеного чоловіка в малиновому жилеті, на голодного хлопчиська в дранті, на кремезного чолов’ягу в закривавленому фартуху та босоногу циганку на розі. Отже, цигани є і в Лондоні! Але не ті горді кочівники з села — циганка виглядала як брудна жебрачка, чорна, наче сажотрус.　

І оце такий Лондон? А де ж театри й карети, панянки в хутряних манто та вечірніх сукнях із діамантовими прикрасами, джентльмени в білих краватках і фраках?　

Замість намріяної розкоші я побачила тільки блідого чоловіка з вивісками на грудях та спині зі словами:　

Для

БЕЗДОГАННОГО

БЛИСКУ

ВОЛОССЯ

Застосовуйте

«Макасарову олію[31]

Ван Кемпта»

Довкола нього метушилися брудні дітлахи, дражнячись і намагаючись збити з його голови зім’ятого капелюха.　

Якесь нахабне дівчисько гукнуло до нього:　

— А гірчицю де ви тримаєте?　

Вочевидь, це був неабиякий жарт, бо її друзі одразу вибухнули сміхом, наче божевільні.　

Темні вулиці аж двигтіли від цього шуму. Торговці раз по раз вигукували до вуличних голодранців:　

— Забирайтеся геть! Негайно!　

Дорогою гуркотіли візки, продавці риби вигукували: «Свіжа пікша на вечерю!», а моряки обмінювалися один з одним гучними привітаннями. З відчинених дверей почувся пронизливий крик якоїсь кремезної жінки: «Сара! Віллі!» Я мимоволі замислилася, чи то, бува, не її