Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

руку та ввічливо, проте недбало помахала нею на прощання. Так само мій брат розмахував своєю тростиною. Стримуючи бажання перейти з ходи на біг, я квапливо йшла й тільки за воротами нарешті змогла відсапатися.　

Я вперше подорожувала потягом, тож мене неабияк усе дивувало. Зокрема те, що пасажирський вагон другого класу був розділений на маленькі купе. У кожному з них могло розміститися четверо осіб, сидячи на шкіряних сидіннях одне навпроти одного. Я ж уявляла вагон як щось більш просторе, на кшталт омнібуса. Проте тут усе було інакше: кондуктор повів мене вузьким проходом до якихось дверей, і я мимоволі опинилася в купе з трьома незнайомцями, зайнявши останнє вільне місце в задній частині потяга. За мить я відчула, що мене несуть. Спочатку повільно, проте щомиті дедалі швидше, невпинно наближаючи до Лондону.　

Поки що все складалося вдало, проте інспектор Лестрейд так сплутав мої справи, що я не знала, чого чекати від завтрашнього дня.　

Оскільки інспектор щойно поспілкувався із вдовою на ймення Енола Голмс і напевне розповість про це моєму братові Шерлоку, я мушу відмовитися від свого майже бездоганного маскування. Мені конче потрібно цілком переглянути ситуацію.　

Тяжко зітхнувши, я сіла на край крісла, оскільки мій турнюр (чи радше «багаж») не давав притулитися до спинки сидіння. Потяг, невпинно розхитуючись, з гуркотом нісся вперед щонайменше удвічі швидше, ніж будь-який велосипед, який котиться з пагорба.　

Дерева та будівлі миготіли за вікном із такою шаленою швидкістю, що мені доводилося раз по раз відвертати погляд. Я почувалася кепсько, і на те було чимало причин. Мої безпечні й зручні плани на таксі, готель, пристойне житло та спокійне очікування звісток від матері пішли псові під хвіст. Мене впізнали. Мене побачили. Хтось із детективів — чи то Лестрейд, чи то мій брат власною персоною простежать за пересуванням молодої вдови Бельведером і швидко дізнаються, що я сіла на денний експрес до міста. І це після того, як я навмисно спрямовувала братів у бік Вельсу! І хоч вони й не здогадувалися про мої фінансові статки, тепер їм було відомо, що я вирушила до Лондону, і я нічого не могла з цим вдіяти.　

Хіба що одразу вирушити світ за очі першим же потягом із Лондону?　

Звісно, брат візьметься розпитувати білетерів, а моя сукня тепер легко мене видавала. От якби Шерлок Голмс з’ясував, що вдова сіла на потяг, скажімо, до Хаундстоуна, Рокінгема чи Паддінгсворта, то неодмінно одразу провів би розслідування. Звісно, йому буде значно легше знайти мене в цих містах, ніж у Лондоні.　

Та попри все мені страшенно хотілося поїхати до Лондону. Ні, я не сподівалася, що мама буде саме там, — зовсім навпаки. Втім, саме в Лондоні буде зручніше займатися її пошуками. До того ж я завжди марила Лондоном — його палацами, фонтанами й соборами… Я уявляла театри, опери, джентльменів у фраках і дам із діамантовими коштовностями. Поки я мчала до великого міста, то помітила, що від цих думок мимохіть усміхаюся під вуаллю. Ідея переховуватися під носом у братів, які тепер напевне знали моє місце перебування, страшенно мене тішила. їм доведеться переглянути свою думку про розумові здібності небажаної молодшої сестри.　

Пречудово. Нарешті я буду в Лондоні.　

Оскільки обставини змінилися, я більше не могла розраховувати на те, що викличу таксі після прибуття. Шерлок Голмс напевно розпитуватиме таксистів. Тож доведеться йти пішки, а вже вечоріло. Тепер я не могла дозволити собі номер у готелі, оскільки мій брат точно шукатиме мене по всіх готелях. Крім того, доведеться пройти досить велику відстань, аби якомога далі відійти від вокзалу. І куди ж податися?　

Якщо я вийду не на ту вулицю, то, найімовірніше, опинюся в компанії не вельми приязних людей. Приміром, натраплю на крадія чи навіть головоріза. Навряд чи така зустріч буде приємною.　

Щойно я про це подумала, відводячи погляд від миготіння за вікном потяга, то мимоволі зиркнула на скло у дверях купе.　

І ледь не скрикнула від несподіванки.　

До купе зазирала чиясь велика, наче повний місяць, пика.　

Притиснувшись носом до скла, чоловік зазирав усередину, уважно роздивляючись кожного пасажира. Не змінюючи байдужого виразу обличчя, він націлив свій похмурий погляд на мене, а тоді відвернувся й пішов далі.　

Жадібно хапаючи ротом повітря, я уважно обвела поглядом своїх сусідів по купе, аби зрозуміти, чи не перестрашилися вони так само. Як виявилося, ні. На сидінні поруч зі мною сидів робітник у кепці, відкинувшись на сидінні, він хропів, а свої грубі черевики із квадратними носами простягнув аж на середину купе. Напроти нього хлопчина в картатих штанях і хомбурзькому капелюсі[30] вивчав газету, присвячену скаковим перегонам на іподромі, судячи із зображень жокеїв та коней. А поруч із ним, навпроти мене, сиділа присадкувата літня жіночка й не зводила з мене прискіпливого погляду.　

— Щось сталося, качечко? — запитала вона.　

Качечко? Дуже дивне звертання. Проте я пропустила її слова повз вуха й відповіла на її запитання своїм:　

— Що то був за чоловік?　

— Який чоловік, качечко?　

Отже, вона або взагалі його не помітила, або це було цілком звичною справою, коли товстопикі лисі чоловіки у тканинних картузах зазирають до залізничних купе, а я зараз поводжуся як божевільна.　

Недбало похитавши головою, я пробурмотіла: — Нічого страшного, нічого страшного не сталося.　

Однак моє стривожене серце чудово розуміло, що я брешу.　

— У тебе дещо блідий вигляд під оцим чорним вбранням, — несподівано сказала моя нова знайома. Звичайна беззуба стара, яка замість пристойного капелюшка носила величезний старомодний із широченними, наче шапка гриба, крисами, підв’язаний помаранчевою стрічкою під щетинистим підборіддям. Замість сукні на ній була напівоблізла хутряна накидка, блуза брудно-білого кольору та фіолетова спідниця із новою облямівкою на вицвілому подолі. Пильно дивлячись на мене, наче малинівка, що чекає хлібних крихт, вона примовляла:　

— Ти нещодавно зазнала втрати, качечко?　

О, вона хотіла дізнатися про мого вигаданого коханого чоловіка. Я кивнула.　

— А тепер прямуєш до Лондону?　

Я знову мовчки кивнула у відповідь.　

— Історія стара як світ. Хіба не так, моя качечко? — Груба бабця нахилилася до мене. Її радість була такою ж неприхованою, як і співчуття мить тому. — Ти натрапила на гарного хлопця, еге ж, а тепер він здох.　

Мене вразило, що стара використала таке жорстоке слово, а вона спокійнісінько вела далі:　

— Взяв і здох собі, сконав, залишивши тебе без засобів на прожиття? А в тебе хворобливий вигляд. Може, носиш дитину під серцем?　

Я не могла втямити, про що вона верзе, однак