Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

раніше було чиїмось вбранням. А вінчало цю купу сміття волосся — довгі хвилясті локони золотавого кольору. Мабуть, він постригся наголо. Маркіз Тьюксбері увійшов до цього сховища й пошматував своє вбрання, до того ж зробив це добровільно. Жоден викрадач не наважився б і навряд чи зміг би його сюди затягнути. З огляду на все, Тьюксбері покинув цю схованку так само, як і потрапив сюди, — теж з власної волі, а зробив це заради того, щоб ніколи більше не бути маркізом Безілвезером.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Опинившись на землі, я опустила спідниці, знову пришпилила чорний капелюшок, аби сховати під ним свою скуйовджену зачіску, й опустила вуаль, яка прикривала обличчя. Йдучи наосліп, я й гадки не мала, що робити далі.　

На вказівний палець я накрутила довге пасмо кучерявого білявого волосся, решту залишила там, де й знайшла. Уява малювала, як це волосся, жмутик за жмутиком, розтягнуть дикі птахи, щоб вимостити ним свої гнізда. Я подумала про німе розлючене послання втікача, яке він залишив у своєму таємному сховку, і про сльози, які бачила на очах його матері. Бідолашна жінка. Але ж і хлопця шкода не менше! Його змушували носити оксамит і мереживо, а це аніскілечки не краще, ніж корсет із металевими ребрами.　

Раптом мені здалося, що все на світі відбувається невипадково — я, Енола, стала такою ж утікачкою, як і юний маркіз Тьюксбері. Сподіваюся, йому хоча б вистачило розуму змінити ім’я. А я, назвавшись у цій місцині Енолою Голмс, повелася божевільно, і тепер наді мною тяжіє небезпека. Треба негайно забиратися звідси.　

Втім, я ще мушу втішити нещасну герцогиню. Ні. В жодному разі. Потрібно покинути маєток Безілвезер якомога швидше, доки…　

— Місіс Голмс?　

Завмерши з несподіванки, я раптом зрозуміла, що стою на проїзній частині, прямісінько перед Безілвезер-Холом, і не знаю, йти мені вперед чи відступати. Хтось знову гукнув мене:　

— Місіс Голмс!　

Сховавши пасмо світлого волосся в руці, я озирнулася й побачила перед собою чоловіка в дорожньому плащі, який квапливо спускався до мене мармуровими сходами. Один із лондонських детективів.　

— Перепрошую, що наважився звернутися до вас, — промовив він, зупиняючись поруч. — Однак охоронець передав, що ви тут, і я хотів…　

Це був невисокий, схожий на ласку чоловік. Навряд чи його можна було назвати м’язистим, якими зазвичай видавалися працівники поліцейського відділку. І хоч його зовнішність не вселяла страху, чорні очі-намистинки цього чоловіка наче свердлили мене наскрізь, як блискучі бедрики, вони намагалися проповзти прямісінько під мою вуаль.　

Доволі високим тоном чоловік вів далі:　

— Я знайомий Шерлока Голмса. Мене звуть Лестрейд.　

— Як ся маєте?　

Я не запропонувала йому потиснути руки.　

— Дуже добре, дякую. Мушу сказати, що мені надзвичайно приємно з вами познайомитися.　

Допитливий тон чоловіка свідчив про те, що йому кортіло щось випитати в мене. Детектив знав, що мене звуть Енолою Голмс, він бачив, що я вдова, саме тому й звернувся до мене «місіс». Утім, якщо я була невісткою братів Голмсів, то навіщо Шерлоку відправляти мене замість себе?　

— Мушу визнати, Голмс ніколи про вас не згадував.　

— Справді? — Я ввічливо кивнула. — А хіба ви обговорювали з ним його родину?　

— Ні! Тобто в нас досі не було такої можливості.　

— Звісно, не було.　

Я сподівалася, що мій тон залишався спокійним, проте думки роїлися, як бджоли у вулику.　

За першої ж нагоди цей вивідач обов’язково розповість Шерлокові, що зустрічався зі мною й за яких обставин це було. Ба ні, навіть гірше! Оскільки він працює інспектором Скотленд-Ярду, то може будь-якої миті отримати телеграму щодо мого зникнення.　

Треба втікати звідси до того, як це відбудеться. Здається, він уже щось підозрює. Необхідно якимось чином відволікти увагу інспектора Лестрейда від своєї персони.　

Розкривши одягнену в рукавичку долоню, я розгорнула пасмо світлого волосся й простягнула йому.　

— Щодо маркіза Тьюксбері, — сказала я владним тоном, наслідуючи манери свого знаменитого брата, — його ніхто не викрадав. — Я відмахнулася від спроби детектива заперечити. — Він узяв усе в свої руки й накивав п’ятами. Мабуть, і вам закортіло б утекти звідси, якби вас одягали в оксамитові костюми, неначе ляльку. Він хоче вирушити в море на човні, тобто на кораблі. У сховищі юного маркіза я бачила малюнки пароплавів, кліперів[28] та різноманітних морських суден. Зокрема, він захоплюється отим велетенським морським чудовиськом, що скидається на плавуче корито для худоби з вітрилами нагорі та веслами по боках. Як же воно зветься? Те, що проклало трансатлантичний кабель.　

Втім, інспектор Лестрейд ніяк не міг відвести погляду від світлих кучерів на моїй долоні й щось нерозбірливо бурмотів:　

— Що… Де… Як ви здогадалися?　

— «Грейт Істерн»[29]. — Ну нарешті мені вдалося пригадати назву найбільшого судна у світі. — Ви знайдете маркіза Тьюксбері в морському порту, можливо, у доках Лондону, де він, найімовірніше, шукає місце моряка або юнги, оскільки вчився зав’язувати вузли. Він постриг волосся. Можливо, йому вдалося дістати простий одяг — може, у конюхів, тож раджу їх допитати. Гадаю, після такого перевтілення його навряд чи хтось упізнав на залізничній станції.　

— А як же зламані двері?! Пошкоджений замок?!　

— Він навмисно зробив це сам, аби ви розпочали пошуки дитини… а не втікача. Досить підступно з його боку, — зізналася я, — завдавати таких турбот матері.　

Розповівши інспектору все, про що я змогла дізнатися, мені раптом стало значно краще.　

— Можливо, ви зможете переказати це її світлості? — Я простягнула інспектору Лестрейду пасмо волосся. — Хоча, чесно кажучи, не впевнена, що це принесе їй радість, радше, навпаки, погіршить самопочуття.　

Інспектор Лестрейд не зводив із мене здивованого погляду, проте чомусь здавалося, що він і сам не розумів, що робить, коли сягнув рукою по кучері сина герцога.　

— Але… Де ви це знайшли?　

Іншу руку він простягнув до мене, намагаючись вхопити мене за лікоть і потягнути до Безілвезер-Холу. Відсахнувшись від нього, я несподівано помітила ще одного свідка нашої розмови. На верхівці мармурових сходів, ховаючись поміж балюстрад і грецьких колон, за нами пильно спостерігала мадам Лаелія й жадібно ловила кожне слово. Я стишила голос і ледь чутно відповіла інспекторові Лестрейду:　

— На першому поверсі, так би мовити, кленового дерева з чотирма стовбурами.　

Я вказала в бік дерева, а щойно інспектор озирнувся, аби простежити за моєю рукою, пішла. Моя хода була надто квапливою як на леді, проте я мусила якнайшвидше дістатися до воріт.　

— Місіс Голмс! — гукнув Лестрейд мені вслід.　

Не стишуючи ходи й не озираючись, я підняла