Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

Цієї натхненної миті я знала це достеменно, як і те, що моє справжнє прізвище — Голмс.　

Я навіть не помітила, як покоївки провели герцогиню та мадам Лаелію всередину будинку. Вони там, напевне, чаюватимуть чи влаштують спіритичний сеанс, та мені було байдуже. Я блукала поміж дерев довкола Безілвезер-Парку. Ходила навмання, не зважаючи на дрібний дощ. Думки скажено шугали в моїй голові. Натхненна сьогоднішньою пригодою, я почала ретельно складати план пошуку матусі.　

Правду кажучи, план був доволі простим. Після прибуття до Лондону я викличу таксі та попрошу водія відвезти мене до пристойного готелю, де зможу нормально повечеряти та добряче виспатися. Залишаючись у готелі, допоки не знайду підходящу оселю, я відкриватиму банківські рахунки. Ні, спочатку я вирушу на Фліт-стріт і розміщу зашифровані «особисті оголошення» у виданнях, які, це я напевно знала, читає матінка. Хіба ж вона не читатиме своїх улюблених журналів, де б не була? Безумовно. Я чекатиму маминої відповіді. Просто чекатиму.　

Цього було б цілком достатньо, якби — як я часто себе заспокоювала — мама справді була жива й здорова.　

Та в будь-якому разі мені залишалося тільки чекати. Принаймні так здавалося раніше. Однак тепер, коли я знайшла своє справжнє покликання, я можу зробити значно більше. Нехай мій брат Шерлок залишається єдиним у світі приватним детективом-консультантом, скільки йому заманеться. А я стану єдиною у світі приватною зникологинею-консультанткою. Узявшись за це ремесло, я мала б змогу зустрічатися з освіченими жінками, які збиралися у власних чайних кімнатах по всьому Лондону. Ці жінки могли знати маму! А ще я мала б можливість познайомитися з детективами зі Скотленд-Ярду, куди Шерлок уже надіслав запит щодо маминого зникнення, і з іншими високопосадовцями та, можливо, навіть із непорядними людьми, які торгували інформацією. Оце так можливості! Схоже, я народжена, аби стати зникологинею. Шукачкою зниклих дорогих серцю людей. І… І мені варто вже припинити про це мріяти й взятися до справи негайно, просто зараз.　

Доки мене не перервали, я бачила лише одну можливість для сховку — дерево. Повертаючись назад до нудоти вилизаним парком маєтку Безілвезер, я зосередилася на пошуках цього конкретного дерева. Воно має бути розташоване не надто близько до Безілвезер-Холу та його англійського саду, і не надто близько до краю парку. Найімовірніше, це дерево має бути всередині лісосмуги, де очі дорослих не мали б змоги підглядати. Подібно до мого сховку у Фернделі під плакучою вербою в лощині з папороті воно теж мало бути особливим, гідним називатися сховком. Раптом мжичка припинилася й визирнуло сонце. Я встигла обійти майже всю територію парку, аж ось натрапила на те, що шукала.　

Насправді це було не одне дерево, а аж чотири, й росли вони з одного стовбура. Чотири кленові саджанці, посаджені в одному місці, дивом прийнялися, утворивши симетричне гроно, чотири стовбури якого пнулися вгору під крутим кутом одне до одного, з ідеальним квадратом простору між ними.　

Поставивши одну ногу на вузлувату гілку та вхопившись за зручну гілку, я прудко заскочила нагору й опинилася на висоті одного метра над землею поміж У-подібними стовбурами — ідеальною віссю в центрі чотирикутного всесвіту, оточеного листям. Неймовірно!　

Однак раптом я помітила дещо ще неймовірніше. Я збагнула, що раніше тут хтось був — можливо, молодий маркіз Тьюксбері. Він забив у стовбур одного з дерев із внутрішнього боку великий цвях, а точніше залізничний кілок. Навряд чи хтось із випадкових перехожих звернув би на нього увагу. Втім, кілок тримався міцно.　

Нащо він тут? Аби щось повісити? Однак для цього можна скористатися значно меншим цвяхом. Я добре знала, навіщо потрібен такий кілок, — щоб поставити ногу, коли залазиш нагору.　

О, яке щастя знову опинитися на дереві після стількох тижнів існування у жіночій подобі… Проте мені не давали спокою тривожні думки: що як мене хтось помітить? Дама-вдова на дереві?　

Я роззирнулася навкруги і, не побачивши нікого, наважилася ризикнути. Зняла капелюшок і вуаль, сховавши їх у листі над головою, підібгала спідниці сукні вище колін і закріпила їх шпильками від капелюшка. Потім, поставивши ногу на кілок і схопившись за гілку, я підтягнулася вгору. Віття плуталося в моєму волоссі, та мені було байдуже. Попри звичне шмагання по обличчю, підніматися було так само легко, як і лізти по драбині, — і дійсно зручно, хоч мої хворі кінцівки протестували чи не на кожному сантиметрі шляху. На щастя, юний маркіз Тьюксбері забив залізничні кілки саме там, де не було кленового гілля, за яке можна вхопитися.　

Напрочуд кмітливий хлопчина, цей маркіз. Напевно, він дістав ці залізничні кілки на коліях, що тягнулися неподалік родинного маєтку. Сподіваюся, жоден із потягів не зійшов із рейок через його витівку.　

Піднявшись приблизно на шість метрів, я зупинилася, аби поглянути, куди ж мене завели підказки маркіза. Я задерла голову і… о Боже!　

Він спорудив на дереві платформу. Коли дерева вкриті листям, із землі цю споруду годі побачити, однак із мого місця можна було помилуватися нею — це був квадратний каркас, виготовлений із обрізків непофарбованих дощок і встановлений поміж чотирьох кленів. Опорні балки простяглися поміж стовбурами дерев, затиснуті на шпичаках дерев або закріплені шворкою, прив’язаною по кутах. Дошки лежали поперек балок, утворюючи примітивну подобу підлоги. Я одразу уявила, як хлопець збирав цю деревину по підвалах чи на горищах хлівів, чи бозна-де ще, а потім тягав дошки сюди. Можливо, навіть скрадався вночі, аби підняти їх на дерево за допомогою мотузки, а відтак власноруч мостив підлогу. І весь цей час його матінка накручувала його волосся щипцями й одягала в атласне, оксамитове й мереживне вбрання! Господи, змилуйся наді мною!　

В одному кутку платформи хлопчина залишив отвір, крізь який можна було «увійти». Варто зауважити: щойно я просунула в нього голову, як моя шана до молодого маркіза Тьюксбері ще більше зросла. Напнуте квадратне полотно (можливо, обшивка фургона) слугувало дахом його сховку. По кутах хлопець розклав ковдри, які зазвичай стелили на сідла під час їзди верхи. Мабуть, він «позичив» їх на конюшні й згорнув таким чином, щоб на них зручно було сидіти. У чотири стовбури дерев юнак забив цвяхи, на яких тепер висіли петлі з крученого мотузка, зображення човнів, металевий свисток та безліч інших дрібничок.　

Я залізла всередину, аби краще все роздивитися.　

Утім, мою увагу одразу привернуло вражаюче видовище посеред дощаної підлоги.　

Клапті тканини, пошматовані так, що я не одразу втямила, що це таке. Чорний оксамит, біле мереживо, блакитний атлас… Схоже, це залишки того, що