Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

кмітливого шифрування. Якщо розділити прізвище Голмс на два склади, прочитати їх справа наліво, а тоді записати так, як вимовляється, вийде Мешл[27]. Таке «рідкісне» прізвище зустрічається в будь-якому куточку Англії («Ви часом не родичка тих Мешлів, що з Тоттерінг-Хіз?»). Воно значно краще, аніж прізвище Голмс! Айві Мешл. Як же кмітливо. Айві Мешл! А тепер я, дурепа, бовкнула охоронцю своє справжнє ім’я — Енола Голмс.　

Судячи з байдужого виразу його обличчя, моє ім’я нічого йому не сказало. Наразі. Якщо за мною вже й почалося полювання, то відголос мисливського покрику точно ще не досяг вух цього чоловіка.　

— У яких справах ви прибули, місіс, гм, Голмс? — запитав він.　

Оскільки досі я поводилася нерозважливо, слід було взяти з цього хоч якийсь зиск, тож я відповіла:　

— Містер Шерлок Голмс не може взятися за цю справу, тож попросив мене оглянути місце злочину.　

Охоронець здивовано звів брови й бовкнув: — Ви — родичка того самого детектива, мадам? — Авжеж, — відповіла я стишеним голосом　 і швидко попрямувала повз охоронця до Безілвезер-Холу.　

Маєток, який з’явився переді мною на скругленому кінці дороги, міг би вмістити з десяток таких будинків, як Ферндел. Утім, я вирішила не наближатися до його широких мармурових сходів чи то входу з колонами. Мене не цікавили ані цей дворянський палац, ані його англійські сади, прикрашені топіаріями та всіяні неймовірно гарними трояндами. Відхилившись від головної алеї, я пройшла великим газоном у напрямку власне Безілвезер-Парку, тобто до лісу, який оточував маєток і прилеглі сади.　

Хоча ні, не до лісу, радше до лісосмуги. Ступивши в затінок дерев, я очікувала натрапити тут на гущавину, зарості моху, дикорослі ягоди, а натомість побачила м’яку травичку, вистрижену так коротко, що на ній можна було грати в крикет.　

Яка ж нудна місцина… Йдучи далі, я не побачила жодної улоговини, лощини чи гроту. Схоже, маєток був звичайним і нецікавим. «Як прикро!», — подумала я, коли знову звернула на галявину. Єдиним поясненням може бути…　

— Місіс Голмс! — почувся чийсь збентежений високий голос. Озирнувшись, я помітила, як до мене мчить збожеволіла від страху за сина мати — сама герцогиня. Я одразу збагнула, що це вона: надто дорога повсякденна лілова сукня з фалдистою нижньою спідницею з рожево-сірого атласу, сріблясто-сіра накидка, що аж блищала від вишуканого гаптування. Втім, не було нічого коштовного у сльозах, які застигли на її змарнілому обличчі, й нічого благородного в тому, як вона мчала до мене поміж дерев, наче поранена лебідка із крилами з майже сивого волосся, що повибивалося з-під капелюшка й розсипалося по плечах.　

Слідом за нею дріботіли й кілька переляканих покоївок у фартушках та білих мереживних чіпцях — мабуть, вибігли з дому за господинею в чому були.　

— Ваша світлосте, — наполегливо вмовляли вони, — ваша світлосте, будьте ласкаві, зайдіть до будинку та випийте чашечку чаю. Будь ласка, зараз же хлюпне дощ.　

Проте герцогиня не бажала їх слухати.　

— Місіс Голмс… — Щойно вона до мене торкнулася, я відчула, як тремтять її оголені холодні руки. — Ви ж теж жінка й маєте добре серце. Скажіть мені, хто міг наважитися на такий підступний злочин? Де може бути мій Тьюкі? Що мені робити?　

Тримаючи її тремтячі руки у своїх долонях, я подумки подякувала небесам за важку вуаль, яка приховувала моє стривожене обличчя, і за рукавички, що стали перепоною між моїм теплим тілом і її крижаним.　

— Тримайтеся, ваша світлосте, і, гм… — Я намагалася дібрати слова: — Не втрачайте надії. — Мені таки вдалося зібрати думки докупи й запитати: — Дозвольте поцікавитися, чи було де-небудь…　

З огляду на те, як палко вона опікувалася сином, я припустила, що герцогиня могла потайки стежити за ним або хоча б про щось здогадувалася.

— Чи є на території вашого маєтку місце, де ваш син полюбляв усамітнюватися?　

— Усамітнюватися? — Її заплакані почервонілі очі розгублено дивилися на мене. — Що ви маєте на увазі?　

— Цілковита дурня, — пролунав зненацька чийсь дзвінкий альт позаду мене. — Ця нікчемна вдова нічогісінько не знає. Я знайду вашого сина, ваша світлосте.　

Озирнувшись, я побачила дивну жінку. Вона була ще вищою за мене й значно кремезнішою, однак найбільше мене вразила відсутність капелюшка та вкладеного у зачіску волосся. Жорстка шевелюра незнайомки розметалася по плечах, тож її голова більше нагадувала абажур. Крім того, волосся жінки було руде — не каштанове чи русяве, а майже червоне, як маковий цвіт… На затонованому рисовою пудрою обличчі блищали очі — вугільно-чорні, наче осердя макової квітки. Її волосся та лице були настільки манливими, що я не одразу розгледіла вбрання незнайомки. У мене залишився лише примарний спомин про бавовняний одяг (можливо, з Єгипту чи Індії) зі стародавніми малиновими візерунками, що огортав її кремезну статуру так само незвично, як яскраво-руде волосся облямовувало її обличчя.　

Герцогиня полегшено видихнула:　

— Мадам Лаеліє? О, ви прийшли на моє прохання, мадам Лаеліє!　

Мадам хто? А, певно, ця мадам — спіритичний медіум. У цьому ремеслі жінки — морально та духовно величніша стать — здобули більшу шану, аніж чоловіки. Утім, такі особи (чи то пак пройдисвітки, як їх називала моя матінка) викликають духів померлих. І, звісно, герцогиня щиро сподівалася, що її сина серед цих духів не буде. То що ж тут робила ця кремезна жінка?　

— Мадам Лаелія Сибілла де Папавер, астральна зникологиня, до ваших послуг, — урочисто виголосила показна жінка. — Будь-яку згубу я завиграшки знайду, бо духи витають усюди — вони все знають, усе бачать, і я з ними приятелюю.　

Герцогиня схопила жінку за великі долоні у жовтих рукавичках. А я тим часом, як і дві смирні служниці, стояла як громом уражена з роззявленим від подиву ротом. Однак мене приголомшили аж ніяк не винятковий вигляд цієї жінки і не її незграбна фігура, навіть не її балачки про духів. Хоч мені й хотілося вірити, що якимось чином я житиму після того, як моєї фізичної подоби не стане, та чомусь здавалося, що я матиму важливіші справи, аніж гепати дверями, дзеленчати дзвіночками й трясти столи. Означення «астральна» мене теж не вразило. З усього сказаного мадам Лаелією Сибіллою де Папавер тільки одне слово змусило мене завмерти з несподіванки й втратити дар мови.　

Це слово «зникологиня».　

Отже, це шукачка загубленого.　

Але… Як вона наважилася назвати себе так велично, займаючись пустопорожніми балачками з духами? Шукачка загубленого, наймудріша жінка, яка знаходить втрачене, — це моє покликання.　

Я зникологиня. Чи могла б нею стати. І не астральною, а справжньою майстринею цієї справи. Першою у світі професійною, логічною та