Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

ричання якого аж земля здригнулася під ногами. Відтак я побачила вежі й загострений дах залізничної станції. Годинник на одній із веж показував пів на сьому. Одразу ж почувся скрегіт гальм потяга, що прибував на станцію.　

Не знаю, чи поїхав мій мимовільний супутник до Лондону, оскільки, щойно ми наблизилися до платформи, мою увагу привернуло незвичайне видовище.　

На пероні поволі збирався натовп роззяв. Кілька констеблів вишикувались у ряд, аби стримувати витріщак, доки інші урядники в блакитних уніформах рушили назустріч потягу. Локомотив тягнув лише один вагон, на якому виднівся напис «Поліцейський експрес». Із вагона вийшли декілька чоловіків у дорожньому одязі. їхні плащі видовищно тягнулися по долівці, а «вуха» їхніх картузів, зав’язані у бантики на головах, скидалися на кролячі вушка. «Кумедно», — подумала я, пробираючись крізь натовп до віконечка, де продавали залізничні квитки.　

Навколо мене клекотіло сонмище збуджених голосів, наче я потрапила до киплячого казанка.

— Це ж Скотленд-Ярд, авжеж. Детективи в цивільному одязі.　

— Кажуть, вони відрядили людей за Шерлоком Голмсом…　

Матінко рідна! Спинившись, я уважно прислухалася.　

— Проте він не приїде — важливі родинні справи…　

Як на те чоловік, що це сказав, пройшов повз мене (хай йому грець!) і його слова розтанули в безладному белькотанні юрби. Більше я не почула ані слівця про свого брата.　

— Моя кузина — друга помічниця покоївки в маєтку…　

— Подейкують, що герцогиня геть спала з розуму.　

— …і вона каже, буцімто вони…　

— А герцогові саме час…　

— Старий Пікерінг із банку каже, що вони досі чекають на повідомлення з вимогами про викуп.　

— Кому здався той хлопчисько без викупу?　

Гм… Схоже, «неймовірне викрадення» відбулося десь неподалік. І справді, спочатку я помітила, як декілька детективів сіли в ландо і вже за мить помчали до зеленого парку, який розкинувся поруч із залізничною станцією. Понад деревами здіймалися сірі готичні вежі маєтку, який, судячи з розмов довкола, мав назву Безілвезер-Хол.　

Цікаво.　

Втім, на мене чекали важливіші справи — потрібно придбати квиток…　

Однак за мить я з’ясувала, що дістатися Лондону буде нескладно. Щогодини від ранку до самісінького вечора туди йшли потяги.　

— Зник син герцога! Читати всім негайно! — закричав хлопчисько-газетяр, який стояв під розкладом потягів.　

У провидіння я не вірила, тож мені стало дуже цікаво, чому доля завела мене саме сюди, на місце злочину, доки мій знаменитий брат десь далеко. Думки роїлися в голові, наче бджоли, і я не мала сил опиратися спокусі. Відмовившись від ідеї дістатися до віконця залізничної каси, я придбала газету.　

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

У кав’ярні біля станції бельведер я обрала найвіддаленіший столик у кутку та відвернулася до стіни, аби нарешті підняти вуаль. Мені кортіло зробити це з двох причин: по-перше, щоб поснідати випічкою з чаєм, а по-друге, щоб роздивитися зображення юного маркіза Тьюксбері з Безілвезера.　

На офіційному студійному портреті, що займав мало не половину першої шпальти газети, був зображений хлопець, одягнений у… Господи, сподіваюся, його не примушують щодня носити оте оксамитове вбрання з воланами! А як йому ведеться з довгим, до плечей, білявим волоссям, закрученим у блискучі локони? Схоже, його матінка надто захоплювалася «Маленьким лордом Фонтлероєм»[25] — жалюгідним виданням, від якого постраждало ціле покоління хлоп’ят зі шляхетних родин. Наслідуючи стиль Фонтлероя, маленький маркіз Тьюксбері носив лаковані черевики зі шкіряною пряжкою, білі панчохи, чорні оксамитові штани до колін із сатиновими бантами по боках і поясом під чорним оксамитовим жакетом із білими мереживними манжетами та комірцем. Юнак дивився в об’єктив геть байдужим поглядом, однак мені чомусь здалося, що його щелепи зціплені.　

ЮНИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ ГЕРЦОГА ТАЄМНИЧО ЗНИК

Таким був заголовок.　

Потягнувшись по другу булочку, я прочитала:　

Події з найтривожнішими наслідками відбулися спозаранку середи у Безілвезер-Холі, родинному маєтку герцога Безілвезера неподалік квітучого містечка Бельведер, коли помічник садівника помітив, що хтось прокрався до будинку крізь французькі двері більярдної зали. Слуги, яких уже попередили про злочин, одразу з’ясували, що замок внутрішніх дверей зламаний з особливою жорстокістю — на деревині виднілися сліди від леза ножа. Злякавшись крадіжки, дворецький одразу перевірив буфет зі столовим сріблом. Проте усе столове приладдя лежало на своїх місцях. Ніхто не чіпав ані тарелів, ані канделябрів у їдальні, ані незліченних коштовностей у вітальні, бібліотеці чи в будь-яких інших приміщеннях Безілвезер-Холу. До того ж на нижньому поверсі всі двері були цілими. Лише коли покоївки понесли глеки до сімейних покоїв герцога для традиційного вранішнього вмивання, то виявили, що двері до спальні юного Тьюксбері, маркіза Безілвезера, відчинені навстіж. Меблі, розкидані по всій кімнаті, стали німим доказом запеклої боротьби. Юнак зник. Маркіз, спадкоємець лорда Безілвезера, його єдиний син, якому виповнилося лише дванадцять років…　

— Дванадцять? — здивовано вигукнула я.　

— Що таке, пані? — запитала офіціантка, яка стояла позаду мене.　

— Ні, нічого. — Я поклала газету на стіл і прикрила обличчя вуаллю. — Я гадала, йому менше років.　

Я уявляла маркіза значно молодшим, мабуть, через його кучері й театральний костюм. Дванадцять! Чому хлопця примушували одягатися в солідний вовняний жакет і панталони, носити краватку й білий комірець, як у студентів Ітонського коледжу, та чудернацьку зачіску?..　

Раптом мені спало на думку, що схожі питання виникли і в мого брата Шерлока під час нашої останньої зустрічі.　

— О, ви про бідолашного зниклого маркіза Тьюксбері? Його матінка душі за ним не чула. Кажуть, нещасна жінка збожеволіла від горя.

Відсунувши різким рухом стілець, я залишила на столі пів пенні, вийшла з кав’ярні та, довіривши саквояж носильникові, попрямувала до Безілвезер-Холу.　

О, на мене чекає значно цікавіша пригода, аніж пошуки яскравих камінців і пташиних гнізд. Потрібно знайти справжню цінність, і я збиралася взятися до пошуків. Чомусь у мене не було сумнівів в успіхові. Я знала, де міг перебувати маркіз Тьюксбері, просто знала, хоч і не могла цього довести. Весь шлях довгою алеєю, обабіч якої росли велетенські тополі, я пройшла як у небутті, уявляючи, куди цей хлопчина міг подітися.　

Перші ворота були відчинені навстіж, проте коло других мене зупинив охоронець. Йому наказали не пускати до маєтку всіляких роззяв і надто допитливих газетних репортерів. Охоронець запитав мене:　

— Як вас звуть, мадам?　

— Енола Голмс, — бездумно бовкнула я.　

Якою ж дурепою я почувалася! Бодай я провалилася на цьому місці! Звісно, перед втечею я вигадала для себе нове ім’я — Айві Мешл. Айві[26] — на знак вірності, данина пам’яті про матінку. А прізвище Мешл утворилося в результаті