Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

і на своїх двох, і на різних транспортних засобах — починаючи від карет із четвірками коней і закінчуючи возами, запряженими віслюками. Проте пам’ять почала мене підводити, коли дедалі більше давалася взнаки втома. Як на землю впали сутінки, кожна клітинка мого тіла нестерпно боліла. Я ще ніколи не була такою виснаженою. їдучи по траві, до самісіньких коренів вищипаній вівцями, я щосили налягала на педалі велосипеда. Нарешті я дісталася низького, вкритого гострим вапняком пагорба, на верхівці якого буяв буковий гай. Опинившись у прихистку розлогих дерев, я одразу кинула свій велосипед і безсило впала на бруд і торішнє листя. Мій настрій став настільки ж пригніченим увечері, наскільки піднесеним був уранці; мене охопила тривога: чи знайду я сили завтра знову сісти на велосипед?　

Можна було заснути просто тут, хоча… Вперше мені спало на думку: а що, як вночі піде дощ?　

Мій план «нічого не планувати завчасно» із кожною хвилиною важких роздумів здавався дедалі безглуздішим.　

Посумувавши хвильку, я таки звелася на ноги й під покровом темряви зняла капелюх, шпильки, «багаж», який везла на собі, та цей жахливий корсет. Надто стомлена, аби навіть думати про їжу, я скрутилася на землі та, загорнувшись у нижні спідниці брудного костюма, миттєво провалилася в сон.　

Ця ніч була несхожою на жодну з попередніх. Посеред ночі я несподівано прокинулася.　

Я страшенно зголодніла.　

На небі не виднівся місяць, його щільно запнули хмари. Можливо, скоро задощить, а без місячного чи зоряного сяйва я не зможу відшукати їжу, яку везла на велосипеді. Як не зможу знайти й сірники, які легковажно залишила коло їжі. Гадаю, мене можна буде сміливо вважати щасливицею, якщо я взагалі зараз натраплю на свою згубу.　

— Прокляття, — сердито пробурмотіла я, відчуваючи, як букове гілля шмагає мене по обличчю та плутається в одязі, щойно я спробувала звестися на ноги.　

Втім, за мить я геть забула про їжу і заціпеніла, пильно вдивляючись у темряву, бо зовсім близько від мене спалахнули яскраві вогні.　

То були гасові лампи. Виблискуючи поміж стовбурів дерев на пагорбі, вони привітно сяяли вдалині, наче зорі, що посипалися з неба на землю.　

Село. Я видралася на пагорб з одного боку, навіть не здогадуючись (бо була надто втомлена, щоб іти у розвідку), що село розкинулося з іншого боку.　

Переді мною радше простягнулося містечко, доволі велике для того, аби мати гас.　

Може, тут є залізнична станція?　

І поки я про це думала, нічну тишу розітнув протяжний низький гудок потяга.　

На світанку наступного дня я вибралася з-під букового лісу, сподіваючись, що так рано мене ніхто не помітить. Звісно, я не боялася, що хтось мене упізнає. Однак було б досить дивно виходити з такого примітивного сховку пішки та ще й із важким саквояжем як для пристойно одягненої вдови.　

Так-так, саме вдови. Від маківки до п’ят я була одягнена у жалобне вбрання, яке дістала з маминої шафи. Костюм, що став доказом мого заміжжя, додавав до мого юного віку зайвий десяток років. Водночас я могла сховати під ним свої зручні старі чорні чоботи, а ще зав’язувати волосся у простий вузол, бо інших зачісок я робити не вміла. Та найкраще, що в цьому вбранні я була просто невпізнаваною. Щільна чорна вуаль, що звисала з крисів мого чорного фетрового капелюшка, огортала всю мою голову, тож я більше скидалася на пасічника, який порається коло вулика. Мої руки приховували чорні рукавички з козячої шкіри — цю деталь я продумала заздалегідь, бо не мала обручки. Темне шовкове вбрання ховало мене від маківки до п’ят, взуту в чорні чоботи.　

Десять років тому матінка була значно стрункішою, тож її сукня чудово мені пасувала, навіть не довелося затягувати корсет. Власне, мені й не знадобився би й сам корсет, якби не доводилося маскувати під ним свій імпровізований «багаж». Те, що я спершу спакувала на велосипед, тепер довелося носити в саквояжі чи кишенях. Матінка ненавиділа ридикюлі, тож завчасно подбала про те, аби всі її сукні мали місткі кишені для носової хусточки, лимонних льодяників, шилінгів та пенсів тощо. Я не могла натішитися впертості й непохитності моєї матері, яка навчила мене їздити на велосипеді. Тож тепер мені страшенно шкода було кидати свого вірного механічного коня в цьому буковому лісі, проте я напевно не сумуватиму за своїм огидним сірим костюмом.　

У блідій світанковій сутіні я спустилася з пагорба вздовж живоплоту до вузької стежини. Тіло було виснажене від учорашньої втечі, проте біль і страждання стали для мене справжнім благословенням — завдяки ним я мусила рухатися повільно. Тож тепер неспішною жіночною ходою, яка чудово пасувала моєму маскуванню, я прямувала стежиною до гравійної дороги у напрямку міста.　

Світанок перетворився на тьмяний схід сонця. Мабуть, ось-ось почнеться злива. Власники крамничок тим часом піднімали жалюзі, а торговець морозивом заходився запрягати в дорогу стареньку шкапу. Заспана служниця викидала щось до риштака, неподалік жінка в лахміттях підмітала перехрестя. Тротуаром крокували хлопчики-газетярі зі стосами ранкових газет. Жебрак, що торгував сірниками на розі будинку, закричав:　

— Хай буде світло! Сірники для джентльменів?　

Декілька перехожих і справді виявилися джентльменами в циліндрах, деякі з робітників були одягнені у фланелі й кепки, а на решті висіло таке ж лахміття, як і на самому торговцеві, проте він однаково величав усіх «джентльменами». Звісно, мене він обминув увагою й не запропонував купити сірники, адже леді, як відомо, не курять.　

На скляних дверях поруч зі стовпом у червоно-білу смужку золотими літерами було виведено два слова: «BELVIDERE TONSORIUM». Раніше мені доводилося чути про містечко Бельведер на пристойній відстані від Кайнфорду. Роззирнувшись, я помітила напис «Ощадний банк Бельведеру», викарбуваний на кам’яній перемичці величної будівлі неподалік. Чудово, я дісталася потрібного місця. «Неймовірно, — подумалося мені, доки я переходила на той бік вулиці, переступаючи кінський послід, — як для простого дівчиська з невеликими розумовими здібностями».　

— Цибуля, картопля, пастернак! — вигукував якийсь чоловік, штовхаючи поперед себе візок із продуктами.　

— Свіжі гвоздики на бутоньєрки для справжніх джентльменів! — закликала закутана в шаль жіночка, що тримала цілий кошик квітів на продаж.　

— Неймовірне викрадення! Читати всім! — раптом заверещав хлопчисько-газетяр.　

Викрадення?　

— Маркіза Тьюксбері викрали з Безілвезер-Холу!　

Мені й справді кортіло про це прочитати, але спочатку слід знайти залізничну станцію.　

Із такими думками я рушила слідом за вишукано вбраним джентльменом у циліндрі та рукавичках, який мимохідь чіпляв свіжу гвоздику до свого лацкана. Схоже, він ішов до міста у якихось справах.　

На підтвердження моєї гіпотези вже за мить почувся оглушливий гуркіт двигуна, від