Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Цілу ніч я не спала, мене нудило, снилося щось дурне, і, звісно, на ранок я виглядала так, ніби бухала пів ночі. Рішення не йти сьогодні на роботу здалося правильним. Тим більше, лікар сказав, що мені краще менше працювати та нервувати. А ще він прописав вітаміни, які я ще не купила. До зарплати залишалося три тижні, а вітаміни потрібні були терміново. Якщо я попрошу в Білова дати мені зарплату наперед, він мене точно вижене.

Я взяла телефон. Була 9:00 ранку, але спати зовсім не хотілося. Артем писав, цікавився, як я. Я відповіла коротко.

— Нормально.

Знову згадала кав’ярню, як я скучила за нею. Скучила за нашою кавою, за нашими спорами з Каріною, які ми влаштовували через дрібниці, за теплими затишними вечорами з музикою, танцями та кавою. А ще — за Біловим, який все зруйнував. Я не мала часу приходити в кав’ярню ці кілька місяців, а зараз боюся це робити. Боюсь побачити на його місці пустоту або якийсь автосалон. 

Ще трохи полежавши, я встала, привела себе в порядок і одягла домашній одяг. Це був затишний бежевий халат з ніжного флісу, який я давно любила за його комфорт. Ніжний колір і м’яка тканина створювали відчуття тепла і безпеки. Виглядала я так, ніби сьогодні не мала справ, лише займалася тим, щоб відпочити. Під халатом були прості сірі штани і домашні тапочки з пухнастими помпонами.

Вийшла на кухню, де мама вже стояла біля плити.

— Добрий ранок! Ти не пішла на роботу, все добре? Може, лікаря?

— Все добре, я вирішила зробити собі вихідний, — відповіла я, намагаючись приховати ту напругу, що залишалась після ночі.

— А твій начальник проти не буде?

Я скривилася від згадки про Білова, але відповідала спокійно.

— Ні, мамо, не переживай.

— Добре, тоді сідай снідати. Я приготувала твої улюблені сирнички!

— Дякую, мам, я тебе обожнюю.

— Пропоную подивитися фільм!

— Чудова ідея.

— Добре, тоді я виберу якусь комедію.

Ми сіли на диван, їли сирники, пили чай, дивилися фільм. Спілкувались, сміялися, і навіть не помітили, як пройшло три години.

— От і засиділися ми з тобою, — сказала мама.

— Але це було весело, — відповіла я.

— Так, доню, не сперечаюсь.

— Ти куди?

— Обіцяла сусідці зайти. Ми не бачилися після того, як мене забрали в лікарню, маємо стільки всього обговорити. А ти чим плануєш займатися?

— Хочу дочитати свою книгу.

— Добре, тоді якщо що, не переймайся, я на годинки три так точно.

— Добре, мамо, розважайтесь.

Вона пішла, а я взяла телефон, який залишився на ліжку. Розблокувала його — 20 входящих і 5 пропущених дзвінків від Захара.

Білов: «Алісо, чому запізнюєшся?»

Білов: «Алісо, ти там де?»

Пропущений виклик від абонента Захар.

Білов: «Ти сьогодні на роботу взагалі збираєшся?»

Пропущений дзвінок від абонента Білов.

Артем: «Привіт, ти сьогодні вирішила зробити собі вихідний?»

Артем: «Білов не в настрої, у нього якісь проблеми!»

Артем: «Білов ходить по офісу з таким виразом обличчя, ніби вбити тебе готовий.»

Артем: «Ну все, як завтра прийдеш, прикидайся метровою, можливо, допоможе.»

Пропустити виклик від абонента Захар.

Білов: «Добре, я зрозумів, ігноруєш начальника.»

Білов: «Завтра ти відпрацюєш все, що мала зробити сьогодні.»

Білов: «А якщо й завтра не прийдеш, то можеш зразу збирати речі.»

Нове повідомлення було від Каріни:

— Привіт, я тут скучила за тобою! Якщо маєш час, можемо зустрітися на каву піти…

— Чи просто погуляти.

— Ого, за пару годин мій телефон просто розривався від повідомлень! Але я була задоволена. Нехай пан Білов трохи понервує — йому корисно. Як я є на роботі, йому все одно, ігнорує мене. Значить, а як немає — влаштував цілу істерику.

Я сиділа, розглядаючи екран, коли в двері постукали. Мама прийшла я подивилася на годинник — так рано, минуло всього 15 хвилин. Може, щось забула? Я підійшла до вхідних дверей і заглянула в вічко. На порозі стояли п’ятеро височенних, здоровенних мужиків.

Їхні обличчя були серйозні, а на їхніх руках видно було сліди роботи — грубі пальці, чорні від бруду нігті, і важкі шкіряні куртки, що підкреслювали їхню силу. В очах не було ні краплі співчуття. Один з них був особливо високий — він дивився прямо на двері, немов уже чекав, поки я їх відкрию. Всі п’ятеро виглядали, як агресивна сила, готова до будь-яких дій. Я відчула, як мороз пройшов по шкірі.

І тут один з них сказав, голосом, що явно не обіцяв нічого хорошого:

— Алісочко, тобі варто відкрити ці двері, поки ми не зробили це самі, або когось не покалічили.

Від його голосу серце завмерло. Я відчувала, як похолоділи руки, а розум прагнув знайти вихід. Подзвонити в поліцію? Перша думка була саме така. Я трохи відступила від дверей, витягнула телефон, але тут… в квартирі зникло світло.